Лягай поспати, воїн, лягай.
Куди ти там далі? У Валгаллу чи в Рай?
Чи таки до бабусі на пироги?
А може я заберу тебе звідти? Може ти оживи?
Я — Цур чи Чур, я вогонь у твоїй печі,
В печі, де бабуся твоя пекла калачі.
Де наші предки варили борщі.
На моїх колінах спить сірий кіт.
Я добра, я тепла — і кіт цей звик,
Що можна просто прийти і лягти,
А мені тим часом вже треба іти.
Хоч я і домашній, гостинний бог -
Я не Перун і геть не Сварог,
Лиш я маю силу зайти у чертог
Куди після бою прямують воїни і жерці.
І з Пеком говорю «на ти»,
Коли побратимів своїх
Забираю до раю. За мною, бійці!
Коли їх на землю вертаю: живи.
Я сказала: живи!
Задихав. Який молодець.
Оцей весь кінець — це не твій кінець.
Закінчився просто бій — не твоє життя.
Ось ангели. На них раніше були білі халати.
Тепер — червоне від крові дрантя.
Тебе віддаю їм. І далі іду.
Я поряд на полі із кожним стою.
«Сто тридцять шкарпеток і броніків нам вагон,
Фліса, кордури — рулон, потім ще рулон.»
Чекайте, діти мої, розпалю свій вогонь.
Його має стати зараз на всіх.
Ночі холодні, потрібно зігріти своїх.
А тих, що навпроти — спопелити не гріх.
То стій Маріуполь, Буча і Кремінна.
Не хочу я чути «Такого міста більше нема».
Давай, прокидайся, хлопче!
До бою, мої бійці!
Тримайте берці, броніки, пиріжки!
А Пека стрінете, крикніть «Чур!»
Я оптики й турнікетів жену вам вже вісім фур.
