«Переболить».
«Це не найгірше, що могло статися».
«Головне, що самі залишились живі».
«Не плач, не горюй. Йому від цього буде важче ТАМ».
«Поплач, погорюй! Ти надто швидко відпускаєш емоції — вони ж потім вилізуть».
Ці й десятки інших непроханих порад отримують люди в горюванні — і вони тупо не допомагають. Ба більше — вони ранять і шкодять.
Найгірше, коли я бачу, як людина розповідає про свою втрату публічно (не обовʼязково навіть в соцмережах, може й серед свого кола), а потім виправдовується щодо того, чому має право горювати через неї — при чому саме так, як у неї виходить, бо комусь ця втрата здається не такою значною, як інші, бо на чиюсь думку людина проживає горювання неправильно, бо суспільство (а зрештою і постраждалі) пришвидшує цей процес або має якісь установки щодо нього. І найголовніше: «це треба терміново виправити», хоча це зовсім не так.
Я працюю із супроводженням горювання, бо маю до цього стійкість і покликання. Хтось просто вміє бути поруч і тримати простір для близьких, хоч і не робить це професійно і на постійній основі. Але загалом ми постійно наштовхуємося на перший абзац цього тексту, бо відповідна культура лише тільки виплекується, бо ми все ще вчимося бути гуманнішими одне до одного, бо ми іноді просто не знаємо, що сказати. Щодо останнього буде спойлер — краще нічого не казати.
Правда така. Може ніколи не переболіти. Значення втрати може ніколи не зменшитись. Але ми можемо стати більшими, вирости відносно неї чи навколо неї і вміщати тоді в себе ще багато всього: пригод, радості, сліз із інших причин, зацікавлень — власне, життя. Але не варто вимагати від людини цього одразу чи взагалі будь-коли.
Правда така. Від того, що комусь може здатися, що «це не найгірше», тому, кому болить, не легшає. Так відбувається просте й давно відоме нам всім знецінювання значущих подій і спрощення емоцій. Горювання може бути різним, і порівнянням тут не місце. Смерть чи загибель близької людини, втрата домівки у будь-якому прояві цієї втрати (знищення, окупація, переїзд — надто вимушений тощо), смерть/загибель улюбленця, викидень, поранення, ампутація, неможливість завагітніти, розлучення, втрата роботи, хвороба — все це і багато інших життєвих обставин можуть змусити людину проживати горювання. Навіть усвідомлення того, що життя не склалося так, як це колись мріялося, іноді потребує оплакування. Це нормально.
Правда така. Факт того, що людина залишилась живою, ніяк не применшує будь-яку її втрату з попереднього переліку або будь-яку іншу. Таке «співчуття» часто травмує ще більше і змушує людину перейматися ще й тим, що вона горює нелегально і невиправдано.
Правда така. У що б ви не вірили, не варто це навішувати на іншу людину. Якщо людина горює через смерть, найгірше що можна зробити — це навіяти їй почуття провини через те, що вона відчуває і як проживає, посилаючись на те, що померлому чи загиблому буде ЩЕ гірше через стан близьких. Це чиста деструкція — абсолютно шкідлива і недоречна.
Правда така. Людина не повинна через втрату перебувати у стані горювання 24/7 і чітко визначений термін. Людина не обов'язково буде постійно плакати — ба більше: іноді вона буде радіти і сміятися. Людина може відпочивати від горювання і перемикатися на щось інше. Людина може відпустити відносно «легко». Людина не зобовʼязана дотримуватися визначеного кимось протоколу горювання, поспішати відгорьовувати або навпаки видовжувати свої страждання, ну, бо ж це «не правильно» не сумувати у такій ситуації «достатньо довго».
Ми живемо в місці й часі, де будь-які реакції на ненормальні події — нормальні. Найкраще, що ми можемо запропонувати одне одному в своїх горюваннях — це присутність. Не потрібно виправляти горювання. Воно вже є процесом зцілення.
Моралі, як висновку, не буде. Втім, вона певно є в тексті. Підозрюю, що говоритиму про це частіше й до тих пір, доки горювання, сльози, проговорювання, особисті реакції не нормалізуються, скільки б над зворотнім не працювали соціальні надбудови і наша непроста історія. Тобто ще багато разів.
___________________________________
