Переваги (чи може недоліки) позитивного мислення змушують бачити у висловлюваннях Зеленського про СРСР і подальшій хвилі обурення не тільки проблему, а й поступ. Ну, хоча б тому, що декого із дописувачів у своїй стрічці я знаю всі 32 роки свого життя або більшу його частину. І впевнена, що як не 10, то 20 років тому вони б не побачили у цих словах аж такої біди, хоч, можливо, і не підтримали б їх.
Так, цей поступ забезпечує здатність людей до саморозвитку, навчання і переосмислення, а те, що до таких незворотних і закономірних змін не здатен обговорюваний мовець, звичайно, катастрофа, зважаючи на займану ним посаду.
Але тут же ж нічого нового. Цей какаяразнічний совковоспрямований світогляд був задекларований теперішніми владцями ще до виборів і підтверджувався ними у кожному виступі.
Навіть більше того. Пам'ятаєте висловлювання колишнього міністра і палкого апологета какаяразнічних ідей Милованова про непотрібність книжок? «...я книжок не читаю і іншим не раджу. Книжки – це развлєкуха, а не освіта,» — писав він тоді поміж іншої, вибачте на слові, дічі. Він тоді ж іще порадив шукати знання у порадах колег, бізнес тренерів, сусідів та Вікіпедії.
І от, знаєте, з тих пір мені тут прояснилося. Після кожного такого провального виступу я повертаюся у пам'яті в свій улюблений книжковий магазин у Відні на Маріагільфер Штрассе. Це, знаєте, така чотириповерхова громадина із касами на кожному з поверхів. І на кожній із тих кас завжди величезні черги. Майже такі черги, як за ковбасою чи молоком на сумнозвісних радянських світлинах. Тільки вони утворилися не через дефіцит чи вимогу «по одній в одні руки», а від того, що австрійці дійсно читають. Багато і регулярно.
Я не з тих людей, хто ганить власний народ, возвеличуючи інші. Але тут до мене завжди приходить поганеньке таке й зазвичай не дуже властиве мені почуття, що має назву «заздрість».
Книжки — це незамінна ланка просвітництва і розбудови ціннісних парадигм. Вони виховують. Вони пояснюють. Вони навчають емпатії.
Зокрема і тому ви не почуєте у товаристві австрійців, що в Райху були свої плюси і мінуси. Так може висловитися хіба що представник якоїсь абсолютно маргіналізованої і малочисельної частини суспільства. Говорити так — просто нелюдяно. Непорядно і нечесно стосовно мільйонів жертв людиноненависницького режиму. Це все проговорено і прописано.
І у нас тут серйозна прогалина. Совєти з їхнім більшовизмом були таким самим людиноненависницьким режимом. Але брак розвитку, освіти і того ж таки читання не розвинув у цілих поколінь базових для цивілізованого людства якостей — критичного мислення, вміння співпереживати, не лише апостеріорне, а й апріорне засудження відсутності свободи висловлювань, вибору, совісті, пересування.
Бо, я даю вам слово, якби людина почала з «Морітурі» чи «Саду Гетсиманського» Багряного і дійшла б до видання «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» Оксани Кісь чи «Жнив скорботи» Конквеста чи «Колгоспу тварин» Орвелла, вона б змінилася навіки. Ніяка ковбаса за 2,20, смачний пломбір і «безкоштовні» освіта з медициною не потребували би ніяких розвінчувань і розжовувань.
Бо просто неможливо читати свідчення жінки, яка впродовж місяців спостерігала за тим, як вмирає її дитя, яке їй не дають годувати грудним молоком (бо хто ж тоді в цей час ліс валитиме), і не завити від туги і жаху. Неможливо читати про фізичне, фінансове, психологічне насильство над цілими народами й не намагатися вичавити із себе цю демонічну ідеологію.
Ніл Хасевич — «СССР – тюрма народів», 1948 рік. Богуш Шіппіх «Чужого не хочу, а свого не віддам», 1917 рік. Нашу дійсність створювати, малювати і писати — нам.
