Два дні тому в соціальних мережах почав розкручуватися пост під назвою «Мене побила людина у військовій формі», у якому молода дівчина, демонструючи красномовні світлини описала ситуацію, де буцімто вона з друзями прийшла до відділку поліції писати заяву на таксиста, що на них напав, але але там до них поставились грубо, за одним з парубків приїхали представники ТЦК, а сама дівчина зазнала фізичного настлля від військового на милицях.
Звичайно, у першому ж коментарі до цього посту, який я прочитала, йшлося щось на кшталт «от і донать тепер таким». Ну, і далі гора бруду, яку люди виливали на військових загалом. Тільки одиниці запитали, чому сторінка дівчини абсолютно нова і на ній є лише цей один пост. Тільки дехто сказав, що ми не знаємо подробиць і ситуація незрозуміла загалом. Але ці голоси відверто тонули в потоці лайна у бік військових та правоохоронців.
Моя психічна структура побудована таким чином, що я спочатку не вірю. Це не щось спеціальне і супер свідоме. Просто я спочатку сприймаю інформацію скептично, а потім шукаю доказів чи спростувань. Це може бути перевагою, а може бути приводом до частих доколупувань і нерозуміння з боку інших людей. Тому це не добре і не погано, але так воно працює у мене. Але я думаю, що у таких ситуаціях дати собі простір і час, щоб не робити жодних оцінок — гарна ідея. І цей випадок це яскраво продемонстрував. Бо з одного боку виявилося, що ситуація була дещо іншою, ніж її описувала дівчина, а можливо й зовсім протилежною. І зараз лише зʼясовують, чи компанія опинилася у відділку, бо писала заяву на таксиста, чи це молодики напали на водія. Що точно не дає приводів бити людину по голові милицею, але ж і повноти картини ми таки не бачили одразу. Поведінка дівчини загалом, як і дії інших учасників ситуації є предметом розслідувань, які проводяться. Але ж це вже потім. А тим часом у головах засідає фраза «Мене побила людина у військовій формі».
Я не можу закликати вас включати критичне мислення чи навіть думати, буцімто ви так не робите, але, повірте, це надважливо, коли мова йде про військових і війну. Так, я без вагань стверджую, що від цього залежить наша Перемога.
Тому я закликаю не робити жодних висновків, доки свого слова, своїх відео та своїх доказів не надасть друга сторона конфлікту, третя і навіть десята. Закликаю памʼятати, що такі ситуації завжди комусь потрібні. Найчастіше — ворогу.
Я засуджую будь-які фізичні прояви агресії і я хочу, щоб людина, яка носить військову форму, завжди розуміла, що це додаткова відповідальність. Але я також спілкуюсь із військовими, які повертаються з фронту, з військовими, які пережили окупацію і тортури, втрати близьких і побратимів. Ні, давайте не так: але я також спілкуюсь із ЛЮДЬМИ, які повертаються з фронту, з ЛЮДЬМИ, які пережили окупацію і тортури, втрати близьких і побратимів, займались ексгумаціями та потрапляли під обстріли. Ці люди у військовій формі, але вони передовсім ЛЮДИ. Я теж переживаю неприємні психологічні епізоди, повʼязані із зазначеним вище і можу зрозуміти багато проявів їхнього психологічного стану.
Тому я нагадую, що кожного дня, щохвилини, щосекунди, поклавши своє життя і здоров'я на вівтар нашого спокійного або відносно спокійного буття, на Сумщині і Херсонщині, на Харківщині і Донеччині, і навіть у тилових містах, якщо йдеться про ППО і логістику, кожного з нас захищають люди у військовій формі. Чому ж ми не кричимо про це в кожному пості? Чому не репостимо це на кожній стіні в соціальній мережі? Бо це звично. Бо ми до цього звикли. А не мали б. Бо не хочемо підводити всіх під один шнур, коли йдеться про погане, але не помічаємо цього, коли йдеться про гідне.
Колись ми зіштовхувались з подібною ситуацією. Коли на початку пандемії коронавірусу через брак комунікації люди в деяких містах поводились відверто неадекватно проти тих, хто повертався з-за кордону й опинявся на карантині, мережа кишіла вигуками про те, які українці дикуни і «оце наше справжнє лице».
Я тоді писала: «Як вчора ФБ розривався від криків на кшталт „мені соромно жити в такій країні“, так сьогодні мої друзі і друзі друзів починають усвідомлювати, що самі стали учасниками, якщо не спецоперації, то експерименту. Експерименту, який триває століттями насправді.
Ніби після якогось затуманення чи бучного гульбища, повертається усвідомлення того, що сталося. Усвідомлення того, що нашими емоціями скористалися. Що негідні дії невеликої купки людей ми перенесли на весь народ і всю країну. Абсолютно незаслужено. Бо у той самий час у різних куточках країни хтось допомагав ближньому, хтось рятував життя в операційній, хтось вирішував проблеми звільнених полонених, хтось забирав із притулку собаку, хтось приймав дзвінки у службі довіри, хтось відправляв кошти на лікування важкохворої дитини, хтось тяжко працював, хтось захищав спокій інших на фронті. Все це теж робили українці. Але хтось вирішив, що „справжнє лице“ народу має той, хто в ту секунду кидав камінь у вікно автобуса. Відкриваються різні подробиці, деталі, виявляється, там були провокатори і більшість затриманих навіть не місцеві жителі. Виходить, все не зовсім так, як це подавалося вчора. І єдиний прикрий факт, який лишається фактом — це те, що у день Гідності дехто з нас кричав „Ганьба“ — чомусь всьому народу і всій країні.»
Те саме відбувається і зараз. У ту саму мить, доки якийсь військовий може перевищувати свої обов'язки (що не доведено наразі), тисячі інших гинуть на фронті, аби ми сиділи на диванах, у кав'ярнях, за своїми робочими столами, а не на підвалах. Аби ми не зазнавали принижень та тортур, аби нас не вбивали, аби ми були, аби країна була.
Але ж, якщо військовий скоїть ДТП, його професію обовʼязково зазначать у новині про цю подію. Якщо це буде бухгалтер чи айтівець — навряд. Хамство в магазині від людини у цивільному — буденність. Хамство від військового — привід для суспільного осуду й образ в бік військовослужбовців. І це при тому, що людина, яка повернулася з фронту з обʼєктивних причин може дійсно відчувати труднощі в спілкуванні, яких не зрозуміти цивільним особам.
Тож як виходить? Нам важливо, щоб людина у військовій формі поводилась гідно, не порушувала правил та не чинила злочинів чи нам важливо, щоб будь-яка людина поводилась гідно, не порушувала правил та не чинила злочинів? Я б відштовхувалась від останнього. А тим, хто у Вовчанську чи під Авдіївкою, у Серебрянському лісництві чи на південному напрямку щодня, жертвуючи собою, стримує ворога, щоб завтра він не був у наших домівках і не чинив того, що робив у Бучі, Ізюмі чи Херсоні, потрібно віддавати належне. І тримати в голові завжди: «Мене захищає людина у військовій формі».
Допомогти Силам оборони можна на моїй сторінці.
Або одразу сюди на fpv-дрони: https://send.monobank.ua/jar/TGjen3Dhs
