Дзвінок був дуже раннім навіть як для тих днів. Але не несподіваним — зранку завжди хтось дзвонив. Зазвичай починали о сьомій. Кожного разу — з невідомого номеру. Кожного разу — хтось незнайомий.
Я не пам"ятаю, щоб ми тоді лягали спати раніше другої ночі, але найчастіше — це була четверта ранку. Але я не втомлювалась. І не переживала. І не прокидалася, коли над будинком збивали ракети, а поодинокі автівки у дворі нашого будинку, що став майже повністю пустим, починали вити своїми сигналками.
Іноді я думала про своїх батьків. Уявляла, як вони беруть стільці і годинами сидять у бомбосховищі. Про те, що мамі весь час холодно, як би тепло вона не вдягалася.
Але ці роздуми ніколи не тривали довго. Бо чиїсь мами жили у моєму домі — не під окупацією, як мої батьки, але вони не мали ліків, хліба, якихось елементарних речей. І я могла їм допомогти. А своїй мамі — ні.
А вони могли напекти мені пиріжків з останнього кукурудзяного борошна, що лишалося на їхніх кухнях, та яєць, які ми десь постійно роздобували.
Коли війна, родинні зв"язки стають не такими вже й важливими. Всі діти — діти всіх. Всі батьки — батьки всіх. Коли на Херсонщині люди переховували у своїх хатах поранених українських солдатів, ті ставали їхніми синами. На день чи на тиждень. І плачуть вони зараз за ними, як за рідними дітьми, якщо не змогли тоді порятувати.
Неважливими насправді стають багато речей. І про якісь із них ти більше ніколи не будеш переживати. Як про те, чи продадуть мені антибіотик без рецепту сімейного лікаря — вибачте вже, бо сьогодні це всюди.
Якісь із них ти ніколи не будеш робити без крайньої потреби — як от брати приступом аптеки. Бо колись ти їх брала приступом під авіаційними і ракетними ударами по твоєму місту. І не тому, що там чогось не продавали, а тому що вони були закритими. Всі. І тобі треба було придумати, як перехопити чи виманити на роботу тамтешніх працівників чи власників.
Натомість важливим буде номер телефону незнайомої людини, який ти ніколи не видалиш.
Вона подзвонила десь о 6:40. Номер знову невідомий. На тому боці — плач. Він тривав точно зо дві хвилини перед тим, як дівчина почала говорити. Я сиділа на ліжку, мовчала і просто чекала.
- Мені дали ваш номер, сказали, ви займаєтесь евакуацією людей, — нарешті видавила крізь істерику дівчина. — Я — військовослужбовиця. У мене мама у Ворзелі ви можете її звідти забрати?
- Ви ж знаєте, тим більш, як військовослужбовиця, що у Ворзелі зараз ідуть важкі бої. Ніхто не пропустить туди цивільних, — відповіла я.
- Там декілька жінок. Там ще мама і бабуся моєї колеги. У них закінчилась їжа і ліки. Там декілька самотніх жінок. Мама дуже хвора. Їм дуже холодно. Ви розумієте? Їм зовсім немає, чого їсти.
Я встала, пішла на кухню, сперлась ліктями на стіл, опустила важке чоло собі на долоню й довго-довго говорила з дівчиною. Щось пояснювала їй, казала, що розумію, як їй страшно і що зрештою все буде добре. І ще багато мовчала, доки вона схлипувала і просто кричала — істерики не потрібно перекрикувати, їх треба витримувати.
Зрештою, коли мені вдалося трохи її вгамувати, я сказала, що зроблю все можливе, але нічого обіцяти не буду. Щоб вона сподівалася на краще, але не покладала великих надій на мене.
Я навіть не згадаю, кому із військових я дзвонила і з ким радилась, скільки разів назвала адресу тієї мами. Я пам"ятаю тільки, що, аналізуючи якісь окремі слова із розмови, я розраховувала, скільки у тих жінок могло бути їжі загалом і скільки вони ще без неї протягнуть.
Думала, що у мого тата в окупації за сотні кілометрів від Ворзеля ліки закінчаться за декілька тижнів. І він без них, швидше за все, не протягне взагалі. Це, якщо за ним не прийдуть раніше.
Що березень був таким холодним тоді і не давав нікому зігрітися. Але насправді це ще й від пережитого — люди мерзнуть від стресу.
"Мама у Ворзелі". Це найстрашніший контакт у моєму телефоні. Страшніший за номери телефонів полеглих. Я натрапляю на нього щоразу, як шукаю номер своєї мами — а це іноді буває, коли я довго їй не дзвоню, в той час, як десятки інших номерів забивають стрічку нещодавніх викликів.
Найстрашніший, бо того дня я прийняла, що не можу зробити всього, що є задачі, з якими я не справлюсь, і питання, які не вирішу, як би сильно я цього не хотіла.
***
Вона подзвонила наприкінці липня з іншого номеру. Говорила твердо і впевнено, як зазвичай говорять кадрові військові. Але я одразу впізнала її.
- Дякую вам за те, що ви зробили для моєї мами і жінок, які були із нею, — сказала вона.
- Думаю, ви дякуєте не тій людині, — відповіла я.
- Та ні, я знаю, кому дякую. Все закінчилось добре тоді. Ви просто не знаєте, що це завдяки вам.
Потім вона запитала, чи є у нас ліки для їхнього підрозділу і чи може вона дати мій номер їхнім медикам. Цікаво, як він записаний у неї в телефоні.
