П'ять років тому сталося диво, яке періодично в українській історії траплялося — доля дала нам шанс. Черговий.
Історія все ще споглядає за тим, чи знаємо ми, що робити після того, як ми встаємо і рвемо кайдани. Знаємо? Нашому поколінню випало відповідати. Перед історією. Перед старшими, що говорять «які там зміни, он подививсь, що робиться там-то і там-то», ніби це не вони нам лишили те, що лишили. Перед прийдешніми — бо вони мають жити краще, ніж ми. І бути кращими, ніж ми.
Найстрашніше, що декому випало відповідати ціною свого здоров'я і життя. І це те єдине, чого забувати не можна.
Так, Революція Гідності — це не метод зміни влади, це не шанс на те, що завтра хтось постукає в двері і дасть всі найвищі блага і мільйон у різнокольоровій валюті. Для тих хто чекав на манну небесну, вона можливо виявилася розчаруванням — навіть манну потрібно визбирувати з піску. А до цього були готові не всі.
Я навіть не хочу говорити про здобутки, про безвіз, про нарешті наповнені аеропорти, які раніше стояли як пам'ятники безглуздій політиці «господарників», яким важливо було побудувати пусті сталево-скляні споруди, а не наповнити їх рейсами і пасажирами, коли була важлива форма, а не зміст. Про кожен кілометр відновлених доріг, про сотні відкритих спортивних майданчиків для дітей, про реформи, яким ще тривати, і тривати, про зарплати — їх завжди буде мало, в будь-якій країні.
Бо Революція — це вудка, яку ми взяли, коли підійшли до моря можливостей. Держава робить те, що їй дано робити. А нам своє робити, перетворюючи цю вудку — хто на зброю для захисту кордонів країни, хто на комбайн, хто на клавіатуру, хто на заводи, хто на невтомну щоденну працю зі словом, книгою, бинтом, ниткою...
Зрештою, п'ять років по тому ми переживаємо ще більше диво — це дитячий сміх на тому місці, де, здається, ще вчора палали вогні Революції. У найкрасивішій столиці світу.
