І ось він дзвонить із міста, з яким немає зв'язку.
Бо він десь там на драбині, просто під самим небом,
Розраджує тугу в'язку,
Нагадуючи про себе.
Він майже сліпий, він лиш чує гарматний гук.
Він знає: наші вже близько.
Він розрізняє своїх на звук.
Над містом літає надія напрочуд низько.
Як ластівки перед дощем.
Вона обвиває його старе серце плющем.
Два молодих покоління тримають його драбину,
Бо він хоче кричати на всю країну
І навіть на цілий світ,
Що в окупації — так само, як в домовині.
Тож, хто там не був, хай краще мовчить.
Це ніби тебе убили, але ти чомусь не помер.
Про це не писали Данте, Шекспір і Гомер.
Тому про це пишемо ми. Тепер.
Через війну він постарів зовсім непропорційно часу.
Але ми дамо йому окреме місце на сучасних іконостасах.
Бо таким би був святий Петро який ніколи б не зрікся Ісуса.
Звичайний земний пророк, ніби Мойсей, Ілля, а може і сам Заратустра.
Просто людина, що десь там під самим небом
Ловить зв'язок від самого Господа Бога.
Сліпими очима бачить, як лугом і степом
Ідуть, збиваючи ноги,
Ідуть просто таки до нього
Наші.
Свої.
Прийдуть і спитають:
«Петре, чому ти тут? Ми ж ще живі?
Це ж не ворота до раю?»
Святий відповість їм:
«Діти, це таки рай.
Просто не той, до якого іти треба аж за небокрай.
А той, у якому і на землі всього через край:
Свободи, зерна, борщу,
Чого тобі заманеться.
Вітру, піску, спеки, дощу.
Усе, що якось та й гоїть розтерзане серце».
І ось він стоїть під небом, чекає своїх.
Йому навіть уже неважливо, коли вони прийдуть -
Завтра чи через рік.
Він просто хоче, щоб ми знали, що він живий.
Спаси його, Боже. Храни його, Боже мій.
Gala Kavun 27.10.2022
