Ми з Ірою стоїмо біля випаленого орками будинку в Горенці, вчепившись одна в одну, і ошелешені побаченим. А потім все таки вирішили поговорити про хороше. Подивитися вгору, на небо, де немає випаленої землі, яку по собі лишають росіяни. Поговорити про майбутнє, де наші міста відбудовані, де ми займаємося своїми справами і не прозріваємо від всього, що відбувається навколо. Судячи зі світлини, зробленої Igor Trush, ми побачили там щось хороше.

Знаєте, я вже якоїсь миті не хотіла чіпати тему Горенки. Якось важко воно нам далося все. Може через те, що це вже фактично Київ. Ти ж реально виїжджаєш з Горенки і тут таки в'їжджаєш у столицю. Але мені все трапляється світлина — вона перша у дописі на ФБ, який я публікую (другий тут). І я просто прозріваю від краси нашої землі. Не дивно, шо всі її собі хочуть. А вона нашенька.
 
А ще фото, де три наші тіні з Ірина Абисова і Igor Trush на фоні розстріляного забору і грозового неба.
А, як догортаєте допис в ФБ до кінця — там є історія місцевого жителя Олександра, якому в двір прилетів снаряд.
 
Я не знаю, треба ті всі жахи показувати чи ні. Але, люди добрі, у яке вікно ще кричати, що війна триває і не треба розслаблятися, я не знаю.
 
Допомога треба тут, під Києвом. Ще більше — на Сході і Півдні. Нам треба живі й здорові бійці. Нам треба, щоб фортеця Маріуполь вистояла. Нам треба вдіти і снарядити. Не питайте, чому немає необхідного на передку, чого забезпечувати маємо ми, як так, що постійно приходять запити від підрозділів. Чи питайте. Поговоримо.
 
5168755460187145 (Приват)
4441114420794578 (Моно)