***
Ми з Ірою стоїмо у темній кімнаті над ящиками з гуманітаркою. Хірургічні халати, пов'язки, безкінечна марля. Раптом її погляд вихоплює якісь баночки.
- О! Це шось нужне! — скрикує вона і ломиться до коробки.
Дістає одну баночку, розглядає.
- А, це міцелярна вода.
На моєму обличчі застигає німе питання. Ні я мовчки кричу «нафіга нам у військових умовах міцелярка?»
- Шо? — відповідає Іра. — Як війна, то вже не треба бути красивими?
***
Декілька ночей підряд сильно гупало. Спали одягнені.
Ранок. Ігор стоїть на вагах.
- Вже мінус сім кіло. Живіт повністю пропав, — доноситься з-за гардеробу. — А у тебе шо?
- Не знаю, чи пропав живіт, — відповідаю я. — Шось давно не бачила свого тіла.
***
7:30. Телефон розривається. Я підхоплююсь на ноги, прокашлююсь. За якоюсь дивною внутрішньою традицією, я не дозволяю людям думати, що я спала, коли б вони мені не подзвонили.
- Алло, слухаю вас!
- Доброго ранку! Вас турбує Державна Прикордонна служба. Наше питання уже вирішене?
- Державна Прикордонна служба турбує мене ось уже десять днів. Ви б не могли уточнити, про що саме мова?
***
Наприкінці дня я стою у Іри на базі і довго дивлюся на неї, згадуючи, чого ми приїхали.
Ігор вивантажує якісь продукти. Я оглядаю машину, бо знаю, що точно ще щось маю віддати. Знаходжу прапор з надрукованим на ньому відомим гаслом про російський корабель.
- Ір, тобі можна таке дарувати? Чи ви тут не матюкаєтесь?
- Мала, ми працюємо в ЖЕКу. Матюкатися — це наша природа.
***
Біля госпіталя сідаю в машину, вивантаживши з машини на лікарняну каталку продукти, туалетний папір і памперси для дорослих.
- Дівчата, на зв'язку, — махаю рукою лікаркам.
Одна з них, років на п'ять старша за мене, підходить і суворо, махнувши вказівним пальцем, каже:
- І шоб мені до темноти були вдома! Їздите оце по ночах!
