Наприкінці 1943 року до частково звільненої від німців України повернувся поет, військовий кореспондент, уродженець Дебальцевого Володимир Сосюра. Як і багато українських письменників, лікарів, студентів він працював над відновленням зруйнованого Хрещатика.
Поет безумовно радів поверненню, звільненню української столиці, мав надію на світле майбутнє. Тож, переповнений емоціями, Сосюра пише вірш «Любіть Україну!»
Вперше його було надруковано у березні 1944 року Олексою Новицьким у газеті «Київська правда», вже за декілька днів його передрукував у газеті «Літературна Україна» Леонід Новиченко. Так вірш пішов у світ.
Твір був перекладений російською мовою Олександром Прокоф'євим, а потім — Миколою Ушаковим. Поетам він видався абсолютно доречним та підбадьорливим з огляду на повоєнні обставини.
Із 15 до 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури та мистецтва. Володимир Сосюра на ній, зокрема, представляв вірш «Любіть Україну!» Щоправда, вірш на той момент мав уже причесаний, більш «радянський» вигляд і дух.
Скажімо, рядки «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Розвіяний в полі вітрами…» змінено на «Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками…». А «кривенькі тини» стали «електровогнями».
Перекладену російською мовою версію було надруковано у Москві й тодішньому Ленінграді.
Звіти та схвальні відгуки про виступи Сосюри серед робітників фабрик і заводів, студентів і військових публікували у місцевих газетах.
Тож із Москви він повернувся до Києва у піднесеному настрої. Однак радів лише декілька днів. Вже з початку липня розпочалося жорстоке цькування поета.
2 липня 1951 року центральний орган Комуністичної партії Радянського Союзу газета «Правда» друкує масштабну за розмірами і кількістю критичних зауважень статтю за підписом ката українського народу Лазаря Кагановича «Проти ідеологічних збочень в літературі» (в оригіналі «Против идеологических извращений в литературе»).
«Вірш В. Сосюри „Любіть Україну“ викликає почуття розчарування і протесту,» — йшлося у статті.
Обурювалися у «Правді» з того приводу, що у вірші не знайшлося місця більшовицькому керівництву, стаханівцям, сталінським п'ятирічкам, колгоспам. А всі ж ці явища, на думку Кагановича, принесли українським селянам «щасливе і заможне життя».
«Але не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра. Його хвилює одвічна Україна з її квітами, кучерявими вербами, пташками, дніпровськими хвилями,» — обурено зазначали радянські ідеологи.
Дісталося у статті і редакції журналу «Звезда», де було опубліковано вірш, і перекладачам твору – Прокоф'єву та Ушакову.
Зрештою, підбили підсумок: «Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бендера і т. ін.»
Звичайно, це була не просто стаття. Це був вирок.
Всі центральні газети передрукували редакційний матеріал «Правди».
3 липня 1951 року статтю «Проти ідеологічних збочень в літературі» було надруковано у всіх республіканських газетах, а наступного дня – у обласних й міських газетах буквально у кожному куточку совєцької держави.
Листи-обурення, каяття, потоки бруду лилися на Сосюру декілька тижнів поспіль.
Терміново були скликані збори письменників-комуністів Києва, які два дні «викривали» націоналістичні та буржуазні погляди Володимира Сосюри та інших діячів мистецтв.
Різні письменники й редактори почали «прочісувати» всю творчість поета, вишукуючи там крамольні рядки, що на їхню думку не відповідали радянській дійсності та ідеології.
Очевидно, вимушено й під тиском з критикою в пресі виступили Олекса Новицький та Леонід Новиченко, які першими надрукували вірш Сосюри.
Та невідомо, що змусило до таких дій Андрія Малишка. Він не лише засуджував творчість поета, а й витягнув на-гора факти з його минулого, які явно дискредитували Сосюру перед більшовиками і могли призвести до надзвичайно негативних наслідків для його життя і здоров'я (під час Української революції 1917-1921 років поет був бунчужним 3-го Гайдамацького полку Армії УНР).
У липневій статті «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів», опублікованій у газеті «Радянська Україна», Малишко писав:
«Стаття „Правды“ змушує нас глибше придивитися до творчості В. Сосюри. [...] Треба сказати, що прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості. Відомо, що шлях В. Сосюри в період громадянської війни був, м'яко кажучи, плутаним, певний час В. Сосюра був у ворожому таборі. [...] Коли партія розгорнула соціалістичний наступ проти куркулів, буржуазних націоналістів, В. Сосюра знову виявив ідеологічні хитання [...] не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступив з рядом занепадницьких безідейних віршів, а то і прямо ворожих, як-от вірш „Любіть Україну“. Хто забуває про дружбу народів чи обходить її мовчанкою у своїй творчості, той робить величезний злочин проти справи будівництва комунізму.»
Пізніше Сосюра згадуватиме: «І скільки я не казав, коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації... і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру – ламали йому ребра, біли під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив „Любіть Україну“, мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився. На все життя».
13 липня 1951 року вийшла постанова ЦК КП(б)У, у якій на фоні такого цькування засуджувалася творчість не лише Сосюри, а й авторів опери «Богдан Хмельницький» Василевської та Корнійчука. Дісталося й Рильському, який ніби-то все це підтримував і «вихваляв». Тож було вирішено «вжити заходів» щодо виправлення ситуації.
Сосюра й далі писав блискучі твори, однак їх не друкували. Друзі його остерігалися. Виступи було припинено. Поета часто допитували і нищили морально.
У 1958 році заборона на друк вірша «Любіть Україну» була знята, але життя Сосюри вже ніколи не було колишнім. Його здоров'я було підірваним, він пережив два інфаркти й помер у 1965 році.
На похороні митця виступав той таки Андрій Малишко:
«Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповів у своєму вірші „Любіть Україну“:
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього віршу, зів'яне над могилою великого українського поета.»
Чим були ці слова? Фарсом? Самокритикою? Щирим каяттям? Вже ніхто того не скаже. Немає вже ні Сосюри, ні Малишка.
А от народне слово точно відобразило становище українців у «країні рад»:
«Любіть Україну, як хочте любіть,
Як вітер, як трави, як води,
Та тільки мовчіть і про це не кажіть,
Бо вб'ють вас при першій нагоді.»
На обкладинці: фрагмент картини Леоніда Перфецького «Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті» від 29 квітня 1918 року.
Архівні світлини в Instagram: @unrukraina
Освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine
