Привіт! Це я і наша щорічна рубрика «А чим ще 8 березня запам»яталося українцям".
Коротко — першим російсько-українським протистоянням (ну, добре, залісько-київським на той час) і подіями, на яких потім російська пропаганда будувала свої недолугі міфи про причетність до Русі.
Боги не дали мені в дар ні стриманості, ні здатності стисло викладати текст (мали певно на то якісь свої причини), але я спробую написати так, аби ви не заснули пару разів, дочитавши до кінця.
Тож у 1169 році заліський князь Андрій Боголюбський вирішив взяти Київ за три дні, а кияни ще не були настільки знайомі з болотними дикунами, що на свої бідні голови це допустили. Тому 8 березня того року й впродовж декількох діб після нього сталося чи не наймасштабніше пограбування і розорення Києва за всю його історію.
Трохи пірну в передумови події. У 1125-1132 роках на Київському престолі сидів син Володимира Мономаха й Ґіти Уессекської (дочки останнього англосаксонського короля Англії Гарольда II) Мстислав, знаний також як Мстислав Великий та Мстислав-Гаральд. За часів перебування батька на Київському престолі він правив Новгородом, потім Ростовом, а пізніше Білгородом. Правління Мстислава на різних посадах було успішним, йому навіть вдалося ненадовго приборкати норовливих родичів й змусити їх дотримуватися миру між князівствами. Зокрема, ще за часів правління батька — Володимира Мономаха — 1096 року він розбив війська чернігівського князя Олега Святославича (в народі — Гореславича) та примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді, де було укладено угоду про припинення територіальних чвар.
Після того, як Мстислав помер у 1132 році, його місце на сім років зайняв рідний брат Ярополк. Після того — ще один брат В'ячеслав став Великим князем Київським, щоправда, лише на декілька місяців. Престол він програв сину згаданого вище чернігівського князя Олега — Всеволоду. Правив Всеволод Ольгович також сім років. По смерті князя і за його заповітом на Київський престол сів його брат Ігор Ольгович. Однак київська громада постала проти такої передачі влади, і вже за декілька днів віче закликало в князі Ізяслава ІІ з Переяслава (старшого сина Мстислава-Гаральда й шведської принцеси Христини). Ігор Ольгович постригся в ченці, але згодом організував проти Ізяслава заколот, за що був убитий містянами. Можу цитувати не дослівно, але перед тим кияни спитали: "Ми сказали: буде Ізяслав. Що тобі було не ясно?"
Втім, правління Ізяслава тривало у постійній боротьбі з одним із молодших синів Володимира Мономаха — Юрієм Долгоруким, через що він постійно то втрачав, то знову здобував Київ.
Дослідники, наслідуючи історика часів Петра I — Василя Татищева, відомого своїми побрехеньками, вважали, що Юрій Долгорукий, як і Мстислав Великий, був сином Мономаха і Ґіти. Однак сучасні історики, зокрема і російські, дійшли висновку, що матір'ю Долгорукого була дочка половецького хана — Єфимія. Він все життя боровся із братами, намагаючись силою відібрати їхню землю (зокрема, Переяслав), хоча ще за життя Володимира Мономаха за Юрієм Довгоруким було закріплено Ростово-Суздальську землю із резиденцією у Суздалі.
У 1155 році, коли Юрій знову став Великим князем Київським, він віддав своєму синові (від доньки половецького хана Аепи Осеневича, чиє ім'я невідоме) Андрію Боголюбському Вишгород, де завжди сиділи старші сини київських володарів. Однак Андрій Боголюбський мав інший план, тому того ж року року він без згоди батька залишив Вишгород і перебрався до Владимира-на-Клязьмі.
Юрія Долгорукого не дуже любили, а тому отруїли під час бенкету у київського боярина Петрила 15 травня 1157 року, отже правив він трохи більше двох років, встигнувши роздати своїм синам навколишні землі, змітаючи звідти інших князів. Після його смерті повсталі мешканці Русі ліквідували встановлену ним владу.
У Києві тоді сів на престол один із багаточисельних правнуків Ярослава Мудрого Ізяслав ІІІ Давидович, який до того підтримував свого родича Ізяслава ІІ Мстиславовича у боротьбі з Юрієм Долгоруким.
Після нього Великим князем Київським став син Ізяслава ІІ — Мстислав II, а ще пізніше — дядько останнього і син Мстислава Великого і Христини Шведської — Ростислав І, добровільно передаючи одне одному престол, бо іноді мали якісь свої справи, наприклад тлумили Ізяслава ІІІ Давидовича. Ну, і право на відпочинок ніхто не відміняв.
Тим часом, поки в Києві вирувало життя, Андрій Боголюбський після смерті батька витіснив із Ростова і Суздаля своїх молодших братів Михалка і Всеволода, об'єднав північні землі, ставши князем Володимиро-Суздальського князівства зі столицею у Владимирі, головні ворота якого були зведені за зразком київських Золотих воріт і одержали ту саму назву.
Цього йому звісно було мало, тому він декілька разів намагався захопити Новгород й відірвати Суздальську землю від Києва, створивши окрему церковну митрополію, але отримав відмову від Константинополя. Потім вигнав до Візантії своїх братів разом з їхньою матір'ю — другою дружиною Юрія Долгорукого.
І зрештою він зважився на пограбування й понищення Києва. А нищити і грабувати святе місто ніякому князю до Боголюбського в голову не приходило, але на то воно і потороч заліська, щоб таке вчинити.
У 1169 році Владимиро-Суздальське військо за підтримки декількох князів (зокрема, з Рязані, Мурома, Смоленська, тих таки опальних князів Ольговичів), а також половців, з якими Боголюбський був навіть у тісніших родинних зв'язках, виступило на Київ.
Взяти місто штурмом не вдалося, але після облоги і за відсутності підмоги військо Мстислава відступило.
8 березня 1169 року захисники міста здалися, вважаючи, що за тогочасною традицією новий князь прийшов правити. Власне, кожного разу так і відбувалося — князь сідав на престол, й життя йшло звичним чином.
Однак не цього разу. Київ був підданий небаченому спустошенню — за декілька днів столиця була спалена й розграбована, тисячі жителів — вбиті, з церков і монастирів викрадені книги, ризи, дзвони та ікони, зокрема Вишгородська ікона Божої Матері, яку згодом було перейменовано Владимирською. Знищені та спалені тоді були не лише житлові квартали, а й значна кількість церков та монастирів.
"І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали […]
І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії," — розповідає нам "Ізборник".
Боголюбського сам Київ знову ж таки не цікавив. Його цікавили святині й символи, володіння якими ніби легалізовували його сепаратистську діяльність. Отже на Київський престол він посадив свого брата Гліба.
Розорення Києва надзвичайно підірвало його повсякденне життя й економічну міць, а Русь потонула у міжусобицях, які раніше так-сяк вдавалося стримувати міцною рукою котрогось із князів.
У той час відколоте Владимиро-Суздальське князівство розрослося на награбованому майні, а головно — символіці, зміцнило майбутню столицю — москву.
Тож не дивно, що для імперців, совєтів, а також сучасних росіян, Боголюбський — герой. Він там "святой благовєрний князь". А розорення Києва вважається перенесенням столиці Русі з Києва у Владимир. Хоча ніякого перенесення бути не могло. Вкрасти речі, цінності, святині й привезти їх собі додому, це зовсім не означає — успадкувати щось, перенести столицю чи щось на кшталт того.
Від крадених пралок, ноутбуків і коврів залісся і сьогодні не перестає бути заліссям.
Боголюбський просто відділив шматок землі (фактично одну з колоній, що перебувала під керівництвом князя із Рюриковичів, якого туди відправляли) разом з людьми, які населяли ці землі здавна й мали не багато спільного із Руссю (мова, зокрема, про фіно-угорський народ меря), а також частково із слов'янами-колонізаторами — кривичами, в'ятичами, ільменськими словінами, що були вихідцями з територій теперішньої північно-західної Росії. Й почав розбудову власної деспотичної держави з центром у Владимирі-на-Клязьмі, використовуючи накрадене як доказ свого права на владу.
Цікаво, що й самі князі Владимиро-Суздальські аж до 15 століття попри те, що називали себе "Великими князями Владимиро-Суздальськими" ніколи не використовували домен "усієї Русі". Суть їхньої діяльності була саме у дробленні й відділенні. Певним чином розширити свої володіння вони змогли лише перебуваючи в лоні ординського панування, та й лише за рахунок найближчих сусідів.
Історія Боголюбського допомогла й радянським міфологам в утвердженні міфу про "давньоруську народність", який виплив із царської теорії про "триєдиний народ". Хоча етногенез українців, білорусів і росіян відбувався на різних територіях і з участю різних етнічних компонентів. Власне, те, що правителі князівств належали до однієї династії зовсім не означає, що автохтонне населення також належало до цієї династії чи було однієї національності із своїми правителями (вище про це вже йшлося).
Відомо, що так звана наукова теорія "єдиної давньоруської народності" була вигадана для виправдання поглинання України імперською Росією, а зрештою і совєтами. Ясна річ, на території Русі не існувало якоїсь "давньоруської народності" так само, як не існувало "західноєвропейської народності" в імперії Карла Великого, в яку, як і у Київську Русь входила велика кількість племен і народів, які спілкувалися різними мовами, мали різні традиції, обряди, звичаї, культуру тощо.
На різницю між народами Русі звертає увагу навіть літописець Нестор, який зазначав, що всі вони мають свої звичаї, дотримуються законів своїх батьків і кожен має свій норов (чи то, як зараз би сказали — менталітет).
За одне-два століття на величезних просторах не могла сформуватися єдина народність і за такий самий час встигнути розпастися.
А от викрадена Вишгородська ікона Божої Матері вже під іменем Владимирської стала центральною святинею Московської автокефалії, яку царю Борису Годунову таки вдалося вибити у Константинополя у 1588 році, після піврічного утримання у Москві Константинопольського Патріарха Єремії II.
Немає сумніву, що пізніші завойовники — і Батий, і Менглі Гірей нанесли Києву значних руйнувань (втім, є дослідження, які вказують на серйозні перебільшення цих злочинів у історіографії).
Звичайно, князі ще боролися за Київ. Мстислав відвоював столицю за рік після розорення і прогнав Гліба, брата Андрія Боголюбського, але невдовзі помер і київський престол знову посів правнук Володимира Мономаха Мстислав Ростиславич Хоробрий, якого спочатку підтримав і Боголюбський. Через три роки він потрапив у немилість через надто самостійну політику, а вже у 1173 році розбив військо Андрія Боголюбського, надіслане на нове захоплення і нищення Києва.
Відомо, що напередодні монгольської навали в Києві вже не було князів, а лише намісники. Зокрема і обороною Києва від військ Батия керував не котрийсь із князів, а галицький воєвода Дмитро, мужності якого, втім, так подивувалися монголи, що зберегли йому життя.
Київ почав ґрунтовно відновлюватися вже у період Гетьманщини. Надто — у добу Мазепи, коли Київ відродився як духовий центр України-Русі.
Історики нараховують близько 50 будівель, зведених, відновлених, реконструйованих коштом гетьмана — це храми, монастирі, навчальні заклади, фортифікаційні споруди. Втім, серед них низку було знищено новими "боголюбськими" — більшовиками. Вони творили вже свою історію, у якій руйнівник і грабіжник Боголюбський змальовувався як герой, а меценат Мазепа — як негідник.
Всі співпадіння та асоціації, які виникли у вас під час прочитання цього тексту — невипадкові й цілком виправдані. Боротьба триває, ворог не змінився.
На зображеннях — Андрій Боголюбський (реконструкція за черепом М. М. Герасимова, 1939 рік) та викрадена Вишгородська ікона.
