site.ua
топ-автор

Спробую коротко, без зайвих емоцій і осуду. Хоча до Херсонщини у мене особливий сентимент, тому може і не вийде, подивимось.

3 лютого 1918 року стався бій значно менш відомий ніж той, що був під Крутами, але який фактично став його продовженням - не менш героїчним, до речі.

Отож після бою за залізничну станцію Крути, про який ми вже (не)популярно поговорили тут, невеликий загін юнкерів, відступаючи, збився з маршруту. Спочатку бійці рухались залізницею, потім йшли пішки, в ніч на 3 лютого заночували у селі Літки. В цей час сюди вже наближались війська Муравйова. На світанку зав’язався бій. За різними оцінками українцям вдалося вбити 35-50 червоногвардійців та поранити до 80. Весь юнкерський загін поліг на полі бою: 20 хлопців загинули безпосередньо в битві, 4 - потрапили в полон і були розстріляні (за іншими даними - їх порубали шаблями).

Попри те, що більшовики наказали селянам залишити бойовище у тому стані, яким воно було, мешканці Літок поховали хлопців у братській могилі, насипавши високий курган і поставивши хрест.

«Я вже величенький був, усе розумів, — розповідає очевидець Петро Юрченко. — Біжу, мороз такий, а метрів за 50 від містка — калюжа крові. Біля стовпа — застрелений петлюрівець, босий, а на ньому шикарні брюки... Взагалі одежа на них була нова, аж блищала. На правій руці один палець відрубаний, видно, на ньому була золота обручка».

Коли більшовицька влада утвердилась, хрест було знищено, а могилу - зрівняно із землею.

3 лютого 1920 року - червоноармійці захоплюють Херсон. Не вперше. І не востаннє. Взагалі Херсон переходив із рук в руки не менше разів ніж Київ. Місцеве населення від цього тяжко постраждало. Більшовики змінювались денікінцями і навпаки, кожного разу проводячи страшні чистки, вбиваючи людей і розкрадаючи місто. Одного разу їх сюди привели сам отаман Григор’єв і генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник. Це сталося тоді, коли Херсонська дивізія (не плутайте зі Степовою), якою вони керували, була фактично в підпорядкуванні і Дієвої Армії УНР, і червоної армії (ще 1919-го). За місяць зрозуміли, що “шось воно не то” і вирішили йти проти більшовиків. Словом, довго хлопи визначалися, з ким вони і за що вони. Судити не буду і не хочу, бо ситуація весь час змінювалася, в деяких моментах доводилось об'єднуватися з одним ворогом, щоб подолати другого, а після арешту Болбочана багато військовиків взагалі розгубилися. Але це вже зовсім інша історія.

Продихнути від загарбників Херсон зміг на початку літа 1920 року, коли його визволила Степова дивізія.

Мережа рясніє світлинами знайдених у льохах ЧК понівечених тіл жертв, зокрема і з херсонських підвалів. Я сюди їх не ставлю. Можете сміливо сприймати за слабкодухість - бо це вона і є. Якщо хочете, погугліть. Тільки попереджаю: якщо ви думаєте, що бачили вже все, включно з найстрашнішими хорорами, вам від цього все одно може бути зле.

3 лютого 1921 року після витіснення армії і найвпливовіших діячів УНР за межі України, у польському Тарнові розпочала свою роботу “Рада республіки”. Так офіційно почав свою роботу український уряд у вигнанні. Вдивіться у ці благородні обличчя. Кого ми втратили.


Андрій Лівицький (другий ліворуч) із родиною. На еміграції - прем'єр-міністр УНР (1920, 1922-1926 рр.), Президент УНР в 1926-1954 рр. Варшава, 1920 р., фото з сайту УІНП


Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольних змагань 1917-1921 рр. Везін-Шалет, Франція, 1936 р., фото з сайту УІНП

3 лютого 1929 року у Відні, по завершенню Першого конгресу Українських націоналістів була заснована Організація українських націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем. До неї увійшло багато діячів еміграції, зокрема, військові Армії УНР.

Файл:Перший Конґрес Українських Націоналістів.png

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік.
Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич, фото з Вікіпедії

Не впевнена, що варто писати очевидне, але таки зауважу, що так з українців, які змогли вижити і виїхати за межі більшовицької квазі-держави, утворилась організація, до якої зараз постійно мають якісь претензії онуки тих, хто цих українців стріляв і рубав.

Така проста історія однієї дати. 3-го лютого.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація