Після повномасштабного вторгнення Росії інформаційний простір на тимчасово окупованих територіях Донеччини перестав бути хаотичним. Якщо у 2014–2021 роках так звані «медіа ДНР» існували у вигляді розрізнених сайтів, газет і телеканалів з різним рівнем лояльності та професійності, то з 2022 року ситуація принципово змінилася. Окупаційна адміністрація перейшла до жорсткої централізації — за російською, фактично радянською моделлю управління інформацією.

Ключовим інструментом цієї централізації стало створення «Республіканського медіа холдингу ДНР» — державного унітарного підприємства, яке формально об'єднало під своїм контролем телевізійні канали, радіостанції, друковані та онлайн-видання на окупованій частині області. Фактично ж ідеться про єдиний пропагандистський центр, який визначає, що, як і з якими формулюваннями мають читати, дивитися й слухати мешканці окупованої території.

Людина, яка зводить систему

У липні 2023 року керівником цього холдингу став Микола Черкашин. До початку повномасштабної війни він не був публічною медійною фігурою загальноукраїнського масштабу, однак після окупації погодився очолити ключову інформаційну структуру «ДНР». Саме через нього сьогодні проходять управлінські рішення, кадрові призначення та координація всієї медіамерожі — від «центральних» телеканалів до районних газет.

Черкашин не просто адміністратор. За даними з відкритих джерел і матеріалів правоохоронних органів, він фігурує як людина, яка організовує і контролює поширення проросійських наративів, публічне виправдання агресії РФ та легітимацію окупаційної влади через медіа. Його роль — системна, а не декоративна: без такого координатора розгалужена мережа не працювала б як єдиний механізм.

Заступники й розподіл сфер впливу

Поруч із Черкашиним працюють люди, які відповідають за окремі сегменти цієї медіамашини. Телебачення і радіо курує Володимир Ємельянов — саме він з'являється у реєстраційних даних як керівник або тимчасовий очільник низки телеканалів, зокрема «Юніон». Це той рівень управління, де вирішується, які сюжети виходять у прайм-тайм, як подається війна і які теми замовчуються.

За друковані та інтернет-видання відповідає Наталія Хрустальова. Через цей напрям проходить масовий контент — районні газети, сайти з локальними новинами, тексти, які формально виглядають «побутовими», але вбудовані в загальну пропагандистську рамку. Саме тут найкраще видно уніфікацію: однакові тексти, ті самі формулювання, ті самі цитати, які мігрують між різними «виданнями».

Локальні обличчя єдиної редакції

Холдинг працює не лише через центр у Донецьку. Його сила — у мережі локальних менеджерів, які забезпечують мовлення і випуск газет у конкретних містах. Формально це різні редакції, фактично — філії однієї системи.

У Маріуполі телеканал «Маріуполь 24» очолює Артур Вольф, у Горлівці «6ТВ» — Тетяна Нехаєва, у Харцизьку «ТВ-Сфера» — Володимир Меркулов, у Шахтарську — Олена Цегельник, у Донецьку «Оплот ТВ» — Ніна Орел (Букрєєва). Кожен із них відповідає за «свій» шматок території, але працює в межах спільних редакційних правил і підпорядковується центральному керівництву холдингу.

Ці канали транслюють не лише новини. Вони створюють фон окупації: програми про «відновлення», сюжети про «мирне життя», розважальний контент, у який непомітно вбудовується нормалізація війни та присутності РФ.

Газети: радянський формат у воєнному виконанні

Окрему роль відіграють друковані видання — сегмент, який окупаційна влада вперто зберігає, попри цифрову епоху. Газети залишаються важливим інструментом для старшої аудиторії, бюджетних установ і місць примусового перебування людей.

«Донецкое время» під керівництвом Вікторії Павлової, «Донецк вечерний», за який відповідає Сергій Колос, «Боевое знамя Донбасса» з редактором Віктором Присьом, «Голос Республики» під управлінням Ростислава Шинкаренка, «Дебальцевские вести» з Неллі Сайніді, «Заря Приазовья» та «Наше слово», де фігурує Олена Чернухіна, «Макеевский рабочий» із редакторкою Наталією Шокотко, «Кочегарка ДНР», яку очолює Ганна Саламатіна — усі ці видання формально різні, але структурно однакові.

Їхні шпальти побудовані за знайомим шаблоном: цитати російського керівництва, матеріали про «СВО», звіти окупаційних адміністрацій, історії про «мирне відновлення» і повна відсутність альтернативних точок зору. Аналіз контенту показує, що значна частина матеріалів просто тиражується між редакціями, змінюється лише назва газети й географічна прив'язка.

Не журналістика, а обслуговування

Спільним для всіх цих людей є не професійна незалежність, а вбудованість у систему. Вони не формують порядок денний — вони його отримують. У такій моделі журналіст перетворюється на технічного виконавця, а медіа — на інструмент управління населенням.

Це і є головна відмінність сучасної окупаційної пропаганди від її початкових форм у 2014 році. Сьогодні це не набір хаотичних ресурсів, а вибудувана вертикаль, де кожна людина — від генерального директора холдингу до редактора районної газети — виконує конкретну функцію.