Коли я з перепою відповідально заявляю, що кидаю пити та іду в спортзал, дружина тихенько так шепче:" Ти хоч людям не кажи."
Певен,
що у кожного чоловіка траплялось щось подібне. Зазвичай, максимум, у що
це виливається — добродушні насмішки друзів "ну що, схуд?". А ти такий:
"Та, не вийшло, обставини так склались". Але все одно стає ніяково, адже пацан сказав, пацан — зробив, а тут якась нескладуха.
Так це ж нам перед друзями соромно, які, все одно, не сприйняли нашу заяву
серйозно, а от коли про свої "плани", з дурної голови, повідомив
широкому загалу, то певний час соромно виходити "в люди".
А тепер уявіть як почувається зараз Захар, йому ніхто не шепнув на вухо, що не варто нести п'яну маячню на весь світ, бо потім соромно буде. А може й казали, але він не почув.
У будь-якому випадку, світова спільнота (уявіть, вони його слухають) сприйняла його слова серйозно, почалися реакції, запрацювала світова дипломатична машина. А Захар просто бовкнув херню поп'яні. Тут тільки співчуття, глибоке співчуття...
