Моєму батьку разом з періодичною пресою надійшла листівка за авторством «Опозиційного блоку». В ній колишні регіонали вітають зі святом Дня Перемоги. «Без прошлого – нет будущего!», «Помним! Гордимся!» – говорять вони. Так ось, не шановний «Опозиционный блок», пам'ятаємо. Дуже добре пам'ятаємо.

«Оружие добыть в бою» – саме такий наказ отримала рота мого дідуся перед своїм першим бойовим завданням. На фронт мого діда Михайла мобілізували восени 1943-го одразу після звільнення Сумщини. Діду часто щастило в житті. Спочатку пощастило пережити голодну зиму 1932-33 років. Потім пощастило потрапити в мізерні 4% солдатів 1924 року народження, які живими повернулись з війни.

Одним з перших бойових досвідів для новобранців з деокупованих територій України мала бути операція по звільненню Києва. Сьогодні вже не секрет, що на форсування Дніпра насамперед кинули наймолодших та найменш досвідчених солдатів Радянської армії, і в першу чергу українців. «Нах..й вооружать этих хохлов? Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь ссылать» – точно не доведено, чи говорив Жуков ці слова, але результат його діяльності, як заступника Верховного Головнокомандуючого, цілком відповідав зазначеній фразі. Вийти живими з дніпровських вод вдалось небагатьом «чорним піхотинцям». Дідові пощастило навіть в тому, що він потрапив на фронт північніше Києва.

У ніч з 1-го на 2-е жовтня новосформована рота ненавчених і навіть не обмундированих новобранців одержала перше бойове завдання – звільнити білоруський хутір Віл`ямове. Хлопцям видали гвинтівки у розрахунку одна на кількох і зі словами «Оружие добыть в бою» вночі відправили в наступ по відкритому полю. Коли вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічні юнаки опинились немов у тирі перед німецькими кулеметами, стало зрозуміло, що наявність гвинтівки навряд чи комусь допоможе. Зі всієї роти більш ніж у сто чоловік їх після цього «бою» залишилось лише шестеро. Однак вже вранці командир батальйону зменшив кількість роти до числа «п'ять » – на очах у переляканих хлопців він розстріляв ротного «за невыполнение приказа».

А далі були бої, поранення та німецький полон. З полону дідуся звільнили американські військові наприкінці квітня 45-го. Знаючи ставлення Сталіна та радянської влади до колишніх військовополонених, союзники запропонували їм еміграцію в країни Заходу. На відміну від багатьох, дід відмовився. Далі були допити СМЕРШу. Дід надав вичерпні відповіді на кожне з питань щодо свого полону окрім одного: «Почему не застрелился?». Зрештою йому пощастило і тут – СМЕРшівський офіцер свій усний вердикт «враг народа!» не став переносити до особової справи, обмежившись моральними та фізичними знущаннями. Тож замість радянських таборів дід отримав можливість продовжити службу на території Німеччини, а потім повернутись додому.

Дідусь дуже полюбляв анекдоти. Одним з його улюблених був такий. У вірменського радіо запитують: «Який анекдот найкоротший?». «КПРС», – відповіло радіо. «А який анекдот найдовший?», – лунає друге питання. «Програма КПРС», – відповідає вірменське радіо. Він не був дисидентом у прямому значенні цього слова, але часто у розмовах порівнював розвиток «переможця» Радянського Союзу і переможеної Німеччини.

Було з чим порівнювати у своєму житті і Галині Данилівні, сестрі моєї бабусі. Під час війни окупанти відправили її до Німеччини на примусові роботи. Однак і їй також пощастило. Вона потрапила не на фабрику чи завод, якими керували нацисти-садисти, а опинилась в одній із звичайних німецьких родин. Для них вона не була «русіш швайне» чи людиною третього сорту. Вона була дівчиною, яка працювала разом з родиною господарів на маленькій сімейній фермі. Саме завдяки таким родинам Німеччина вже за кілька десятиліть після повалення «коричневої чуми» стала найуспішнішою країною Європи. Після закінчення війни, коли Галина поверталась додому, німкеня плакала, прощаючись з українською дівчиною, до якої звикла та яку полюбила за два роки.

А по всьому Радянському Союзу оплакували загиблих. Але плач за десятками мільйонів жертв війни вітався все менше. Потрібно було пишатися «Великою Перемогою», славити «мудру Комуністичну партію», «великих вождів» і «видатних полководців». «Оппозиционный блок» і досі заявляє: «Гордимся!».

Я погоджуюсь з авторами листівки. Без минулого – немає майбутнього. Історію потрібно вчити та пам'ятати. І в першу чергу – історію своїх рідних. На відміну від численних маніпуляторів, творців «Великой Победы» у цій історії, можливо, і менше героїзму, але значно більше правди. І чим більше ми будемо цікавитись історією, тим менше шансів матимуть «Опозиционный блок» та інша нечисть впливати на наше майбутнє.