Наприкінці жовтня в Україні стали зрозумілими кілька прикрих речей. Зокрема, те, що обласні центри, стосовно результатів виборів у яких не було екзитполів, випадають з інформаційного порядку денного країни. Що президенту помітно муляє диплом юриста. Що Росія, на відміну від України, має більш чітке бачення власних дій на Донбасі.
Підведення підсумків голосування на місцевих виборах триває. На жаль, мери Борисполя (Київщина) та Новгород-Сіверського (Чернігівщина) не дожили до оголошення їх перемоги. Коронавірус, який забрав їх життя – не лише українська проблема, проте лише в Україні боротьбу з COVID-19 можна назвати казкою про згаяний на узбіччі побудованої без проведення тендерів траси час. Цей цинізм, вірогідно, отримає правову оцінку, не виключено – набагато швидше, ніж багато хто розраховує.
Конституційний Суд у голові Володимира Зеленського змінив своє місце. Минулого року президенту не муляли численні «кістяки» у службових шафах на Жилянській. Тим паче, коли КС благословив розпуск Верховної Ради восьмого скликання з відверто слабкою юридичною аргументацією. Поклавши руку на серце, можна визнати, що удар по антикорупційній інфраструктурі через скасування кримінальної відповідальності за недостовірне декларування – автогол української політичної системи. Антикорупційна складова вмонтовувалася до існуючих юридичних норм по-живому, часто – за принципом «хапай мішки – вокзал рушає». Важко повірити, що інформаційна активність голови НАЗК Новікова, шельмування Конституційного Суду та пропозиція Володимира Зеленського «відновити довіру до конституційного судочинства» шляхом звільнення всіх суддів КСУ не є ланками одного ланцюга.
Зауважте, що якось стрімко зник інтерес до 5 запитань від Зеленського, натомість гарант Конституції хіба що особисто не прийшов на територію конституційного правосуддя, яка стала для нього ворожою. Інформаційна пасивність Дениса Шмигаля у таких випадках стала звичною, а от самостійність Дмитра Разумкова, який на момент атаки Зеленського на Конституційний Суд перебував у Німеччині, виглядає логічною. Хто-хто, а спікер парламенту пам'ятає, що Україна – парламентсько-президентська республіка.
Прагнення офісу президента «перемикати» кризи свідчить не лише про домінування у його керівництві людей з навколотелевізійним способом мислення. Зрештою, це не секрет. Швидше це говорить про засилля тактичного мислення та неспроможність прорахувати ситуацію на кілька кроків наперед. Колонка у Financial Times з словесними ескападами на адресу агентів російського впливу – інструмент, який міг спрацювати напередодні Помаранчевої революції. Теза про ідеали Майдану, які хоче захищати Зеленський від Конституційного Суду, на жаль, лише свідчить про якість електорату, якому можна згодовувати (інакше не скажеш) подібні пасажі.
Тим більше тривоги викликає розвиток ситуації на Донбасі. Там минулого тижня загинули двоє морпіхів, а у ТКГ російська сторона продемонструвала, що має нові козирі після волинки про скасування постанови про місцеві вибори. Тепер туди вкинули «дорожню карту», яка передбачає зобов'язання органів влади України, проте не має жодної згадки про Росію як учасницю конфлікту. Показово, що українська делегація фактично прикрила факт такої ініціативи «тієї сторони» (визначення Володимира Зеленського) інформаційним хайпом навколо призначення її інформаційним радником багатостаночника Олексія Арестовича. Вийшло доволі вправно.
Міхеїл Саакашвілі не встиг ефективно підключитися до атаки президентської команди на Конституційний Суд, який він у липні пропонував ліквідувати. Керівнику Офісу простих рішень (до речі, не всі вони відображаються на житті громадян України) більш цікавими були вибори на історичній Батьківщині. Проте заспівати «реквієм за мрією» Саакашвілі ближчим часом не зможе: його давні опоненти виграли парламентську кампанію, за правила проведення якої велися запеклі сутички. Тому Міхеїла Ніколозовича можна чекати у Києві з новими ідеями щодо облаштування України.
Президентська кампанія у Молдові довела, що двічі до однієї річки увійти не можна, тим більше, якщо це річка з випитого вина. До фіналу знову вийшли Ігор Додон та Майя Санду, але діючий на сьогодні президент поступився колишній прем'єрці першим місцем. Другий тур обіцяє бути не менш запеклим, адже Молдову і надалі розглядають у Кремлі як полігон для показової федералізації на пострадянському просторі. Спокуса «хитнути» Молдову буде помітною.
