Ти закриваєш очі та малюєш перед собою ніч. Сонце заходить за тремтячі повіки і тиша починає оживати, теплішати та гучнішати. Материнські дотики ілюзії підсилюють відчуття нереальності всього того, що зараз у персональній темряві сягає очного дна. Крихітка-мить навіть не спокою, а просто битий піксель простору-часу, у якому все ще поки залишається як було. Але потім блискавкою спалахує зоровий нерв і вогонь упивається в тебе своїми кігтями, іскри починають сипатись на твій такий вогненебезпечний біль і все вибухає. Знову. Цей скрик смерті раз за разом продовжує пекучим ехом відбиватися поміж твоїх сполоханих думок. Ти відчуваєш їдке відлуння болю та розпачу, що своїми потужними поштовхами намагається виламати твою грудну клітку назовні. Ти відчуваєш як бомби — холодні і безкінечно щільні карциноми людського зла; осереддя та кінцеві точки всіх потворних та виродливих людських доль та життєвих виборів, ставлять жирні криваві крапки прямо посеред твого серця. Світлини твого дитинства, вбрані у теплі серпневі ностальгічні фільтри, нащетинюються холодним диким недовірливим поглядом безпритульної дитини. Емоції несуть у собі крижаний вітер, здіймаючи вихор битого скла у грудях.
Вбивчі, разючі удари артилерії знищують не тільки матерію. Смерть прилітає у душу. Вибухаєш маленький ти, їдучи з мамою у 18-му тролейбусі Вишгородською. Уламки розсікають твої спогади і ти відчуваєш як стікає кров'ю центр твого всесвіту. Пекучий метал безжально зсікає квіти пам'яті, плавить вицвілий віск старих рубців, розпікає розширені зіниці та страхітливим звіром хижо виїдає останні ковтки повітря із твоїх укляклих легень. Він байдужно проходить крізь ніжно переплетені у твоїй долоні маленькі дитячі пальчики. Згодом дикий пустельний пил кидає тебе на підлогу перед входом у метро і ти намагаєшся вхопитися бодай за щось. За запах. За цей гарячий видих підземелля, назустріч якому линула кожна твоя змерзла клітинка, виснажена ритуалами звичного і від того такого рідного і затишного зимового вечора великого міста. Ти згадуєш цей магічний перехід у тепло, розстібнуту куртку на ескалаторі і людей. Цих людей, що в одну мить стали так болюче дорогими. Як безліч янголів, що тісно обгортали твоє звичне життя своїми неквапливими долями. Долями, що ніколи не кидались у вічі і життями, що ніби були одягнені у той самий непримітний одяг, що носили мовчазні та похмурі люди, що їх живуть. Але зараз ти стискаєш у долоні пусту холодну обгортку цих спогадів і мрієш хоча б на секунду загорнутись у парку́ вечірню натомлену нудьгу того вагону метро — тому що та втома завжди приводила тебе додому. Зараз від дому залишилося лише слово з виколотими вікнами та льодяними жалами протягів, що нахабно вдираються в дитячі кімнати, полюючи на останні запахи миру та затишку. А втома більше нікуди не веде. Вона стала секундною стрілкою твого внутрішнього годинника і невпинно водить тебе по колу. Кожен її новий оберт розрізає усі твої звичні смисли, що тепер довго кровоточитимуть далеко за горизонти того, ким ти себе уявляв. Війна прогнала тебе навіть із власної особистості, кинула тебе у вир ментального біженства, в якому тебе битиме шквалами змін та потрясінь, доки ти не знайдеш прихисток у новому собі — такому, що здатен вистояти.
В одну мить війна перетворила нас усіх на сиріт. Безжалісно вбиваючи наших беззахисних матерів, нищачи своїм нещадним байдужим вогнем їхні життя, вона жадає випалити те магічне плетиво в наших серцях, яким кожна мати намагалась захистити у тобі дитину якомога довше. Її брудні пазурі розривають візерунки безмежного тепла та ласки, її пронизливе виття топить в панічному галасі ніжний шепіт колискових, її грубі болючі удари нівечать небосхил наших мрій, залишаючи на ньому потворні відкриті рани з силуетами установок реактивної артилерії. Гради сліз сиплються під небом, що виплакує «Градами» невблаганне зло. І кожна з цих палаючих сльозин несе в собі свою гірку історію втрати та важить як снаряд. Лицями збігають цілі ріки палючих позамежних емоцій, почуттів, жалю, болю, відчаю та страху. Вони впадають у безодню, що зараз здається безмежною, але в цьому океані безнадії обов'язково народиться життя. Зруйнована вщент людина прекрасна своєю несамовитою відчайдушною свободою невідворотного вибору — бути розвіяною вітрами розпачу або стати богом у випалених стінах власного я. Тепер кожен крок — це крок уперед. Земля палає за тобою, але точка відліку тепер навічно оселилася у твоєму серці. Цей чарівливий дотик власної долі надає тобі сил, де б ти не знаходився. Ніхто з нас не уявляв своє життя таким, яким воно стало зараз. І той, хто досі не знав, на що здатна людина у дзеркалі, тепер з подивом, сторожко вглядається у вічі, що набрали небаченої досі багатовимірної та якоїсь потойбічної глибини. Так, все твоє листя посивіло та опало. І, здається, що ти більше не в стані перетворювати сонце на життя. Але. Навіть простий подих, зроблений посеред випаленої пустоти, стає актом творіння і маніфестом надії. Він стає геніальним витвором мистецтва жити. Жити зараз, жити посеред світу який як ніколи зараз показує нам, що іншого шансу може не існувати вже за мить. Але ця вирішальна мить у нас є.
На сторінках історії залишаються лише полум'яні спалахи. Безбарвна та безформна сполучна тканина життя, яка ледь жевріє, маскуючи свою погибель за температурою людського тіла, не вартує нічого. Вона лиш сліпо апатично розростається чорною слизькою липкою лозою, яка намертво обплутує життєво важливі органи нашої душі, отруюючи нашу кров затхлою цвіллю байдужості. Вона починає душити у зародку думки, почуття та вчинки, які здатні здійняти тебе увись. І потім, коли вона починає грузно сповзати у безодню, тебе вже не врятувати. Неможливо видалити її з твого тіла, не убивши тебе. І ти, полонений Залізною дівою безнадійного жалю за втраченим собою, будеш захоплений цим плином інертного клею згаяних можливостей та занедбаних поривів. Аж доки він разом з тобою не розчиниться у часі й не зникне зі сторінок вічності.
Всього одна крихітна мить. Але це мить, за яку можна виростити серце, що здатне огорнути світ. Мить, що проростатиме новим життям із випаленої та пошматованої землі. Мить, щоб ніжно обійняти своє минуле і попрощатися з собою. Тебе дотеперішнього більше немає. Ця стара клітка під назвою «ти» вщент розбита авіаударами. Тепер ти вільний. Ось твій другий шанс. Тільки це не шанс почати все спочатку. Це шанс на абсолютно новий початок у новому незвіданому вимірі. Нашу кров наповнюють невідомі їй досі барви і ми не маємо права дати їм згаснути.
Страх програти своє життя задушливому минулому, що намагається втопити нас у їдкому гної своїх червивих ран, назавжди переміг в нас страх смерті. Ми змінились як ціле і кожен сам по собі. Цієї миті ми тривожно вдивляємось у те, як розчиняється у небі густа та млиста темно-сіра акварель важких неповоротких хмар. Зараз вони нагадують нам бетонні уламки викреслених із майбутнього мрій, які зносить у пащу небуття холодний та байдужий вітер недолі. Але кожне напружене і зосереджене лице з нетерпінням чекає на промінь сонця. Кожен з нас знає як він виглядатиме, тому що для кожного з нас він буде особливим, наболілим та заповітно своїм. Кожен з нас зараз як ніколи прагне світла. Кожен з нас прагне перемогти смерть у всіх її примарних потворних проявах та у всій багатогранності того, чого вона може нас позбавити. Кожен з нас має кого і що захищати. Сила кожного із нас проростає із найдорожчого. Здатність так несамовито та самовіддано любити створює навколо тебе твій маленький безцінний світ, у якому кожна крихітна деталь більше не може існувати поза межами твого серця. І зараз мільйони таких сердець бринять від болю і розпачу. Їм невимовно важко, страшно та гірко. Але втратити, зрадити цей світ для нас набагато страшніше, ніж померти. Любов не залишає нам вибору. І це неймовірне відчуття. Ти саме там, де маєш бути. Ти той, ким себе ніколи не уявляв, але саме таким ти завжди хотів бути. Ти тепер і небо, і земля, і вогонь і вітер. І де б ти не зустрів свій останній захід сонця, ти тепер назавжди залишишся живим.
