Чому я, білорус, розмовляю українською? З одного боку, чом би й ні, в цьому нема великої дивини – українською розмовляти. Мільйони різноманітних людей нею розмовляють, тю. Не всі вони співають солов'ями, деякі верзуть повнуфіґню, краще б якоюсь іншою мовою це робили. Хто тебе зна, що ти за один. Навіть ото Януковича можна було запрограмувати, якщо знати, де у нього кнопка, щоб його уві... увікн... умікнути. Одне слово, не такий вже ти єдиноріг, теж іще, подумаєш. Але, з іншого боку, чимало українців цього не роблять, не бачать в цьому проблеми. Не кажучи вже про приїжджих з пострадянських країн. Якщо можна обійтися російською, чого перейматися? Життя й без того складне, оце ще ускладнювати його.
Саме так міг би думати я. Послуговуючись формулюванням, що рідна мова – це «мова, яку людина засвоює з дитинства без спеціального навчання», мені доведеться назвати рідною російську мову. (Другою рідною мовою, хоча трохи з натяжкою, буде білоруська.) На відміну від Лукашенка, я не маю коріння, «закопаного» на території України. Моє прізвище схоже на українське, але це тому, що так колись неправильно його записали. Точно не знаю, через помилку чи бажання «облагородити» його спотворили, тільки ще мій дід був Галка. Мабуть, саме так «ушляхетнили», онімечивши, прізвище Кафка, записавши через "f" замість "v" (kavka чеською означає «галка»). У моєму випадку це могло бути бажання зросійщити прізвище, замість чого його чомусь
українізували. Хто зна, чи
не через цей «помах
крила метелика» мене
занесло зрештою до України.
Не всюди з однаковим соціальним комфортом, але всюди в Україні можна якось жити, знаючи лише російську мову. Деінде ти навіть почуватимешся білою ґавою, якщо балакаєш
українською, а не російською. Наприклад,
в
Маріуполі, де я живу, у
тебе
часто-густо можуть спитати: «Вы
откуда к нам приехали?» Тому
питання, нащо воно мені взагалі треба,
аж ніяк не дозвільне. Щоб говорити
українською, живучи в Маріуполі, потрібна
неабияка мотивація. І
вона у мене є.
Колись
я зрозумів, що у мови, окрім тих функцій,
про які пишуть в словниках, є щонайменше
три функції, які зазвичай не згадують.
Ні,
я не збираюся
навантажувати вас
пафосними розповідями про те, що мова
–
культурний
код, в якому закладена філософія життя
людини, система цінностей, стиль
поведінки, спосіб мислення тощо.
Ці три функції простіші:
смакувати,
ріднити та вкорінювати. Щойно я це
зрозумів, то мені стало ясно
– російська
не є моєю рідною мовою,
бо вона всіх цих трьох функцій не виконує.
Російська
ніколи
мені
справді не смакувала,
ба
більше,
інколи
від
неї залишався в роті металевий присмак
пістолета, вона
не робила нікого для мене рідним, а також
не давала такого відчуття, яке маєш,
коли візьмеш в руки підкову, зроблену
твоїм прадідом Василем.
Я
був
працював в Україні з різними французами.
То ж треба було бачити, як кожен з них
радів, коли зустрічав інших французів.
Навіть не знайомих, а будь-кого, хто
розмовляв французькою. Вони
справді раювали, реально ловили кайф,
отримавши нарешті можливість балакати
зі своїми по-своєму про
своє. Було
видно, як
вони
балдіють від самих звуків, як перекочують
кожне слово в роті. Я не
володію
французькою,
ми говорили з ними англійською, можу
помилятися, але мені здається, їм взагалі
було байдуже,
про що саме
говорити,
аби говорити французькою. Перемикнути
їх на англійську в ці моменти було майже
неможливо. Оце й є одна з тих трьох
функцій рідної мови –
смакувати.
Ясна
річ, це не відбувається щодня. Ми
не насолоджуємося щоденно
повітрям
чи водою. Але за певних обставин повітря
та вода, як і рідна мова, можуть бути
кращі за секс. Якщо
російська неспроможна перевищити
насолоду від сексу –
вона
не є вам рідною.
Рідна
мова –
це одна
з найчутливіших ерогенних
зон, а
у когось точка
G.
Формально рідна
російська таким чином в моєму випадку
не діє. Не
уявляю обставин, за яких вона могла б
так діяти. Навіть десь в дуже далекій
країні, де її ніде не почуєш, а раптом
чуєш і
«мєжду
намі таєт льод».
Щось
якось не тане. Ось не пре зовсім, не
торкає, не озивається на неї нічого
такого всередині.
Зовсім
інша справа з українською. Як почуєш
раптом щось таке,
навіть
якщо це просто
«гарного
дня вам»
від продавчині кави, в холодному
багатотисячному гулі російської
принижених і ображених російськомовних,
одразу тепло по
тілу розливається. Немов
вона тебе зненацька поцілувала, палко
й ніжно.
Хочеться
бігти й
кричати: «Бажаю
всiм шаленого кохання до нестями у
карколомних позах, з божевiльним
задоволенням, несамовитими пестощами й різноманітними
витребеньками, негайно й до самого ранку
і щоб в кінці ви обов'язково побачили
диво-дивне. Кохайтеся!»
Вам
хоч коли щось подібне хотілося, коли ви
чули російську? Якщо ні, вона не є вам
рідною.
Звичайно,
тут є об'єктивні історичні
обставини. У російській
мові звучить відгомін голосу Путіна та
інших моторол з гіркиними. (Не
те щоб українською жодна сволота не
розмовляла, але то
дрібні чорти.)
Але навіть до війни російська не викликала
у мене таких почуттів. А ось зворотні,
наприклад, бажання від неї сховатися,
викликала.
Ця історія про французів розкриває
також другу функцію мови
–
ріднити.
Я б сказав, рідна мова –
це мова, яка
викликає радість, коли ти чуєш її,
перебуваючи за кордоном. Не
знаю, як то було у вас, якщо
у вас формально рідна російська, а
мене вона навпаки напружувала й змушувала
насторожитися.
Коли
я вперше довго перебував в іншомовному
середовищі, в Естонії, вже
на другий день перебування
мене охопило незвичайне відчуття,
відчуття слухового комфорту. Атмосферу
навколо нас забруднюють не тільки
промислові викиди й
автомобільні вихлопи, щодня
в
вуха городянина вливається величезний
потік звуковій
інформації, більшу частину якої можна
назвати «небажаною».
Я б хотів ніколи в своєму житті не чути
пісні «О, боже, какой
мужчина»,
але
перед поїздкою до Естонії влітку 2013
року
в Мінську чув її стільки разів, що вона,
немов чужорідне тіло на зразок кулі,
застрягла
в моїй голові. А тут –
розсмокталася.
Ні в транспорті, ні з вікон, ні на мобільних
телефонах, ніде не було цієї нав'язливої
реклами поліпшення демографічній
ситуації будь-якими засобами.
Пізніше,
перенісшись з острова Сааремаа в
російськомовну Нарву, я зрозумів, що до
того відпочивав
не
лише від безглуздій
пісні, а в цілому від
російської мови.
У
Білорусі російською
мовою
говорить не просто переважна, а панівна більшість населення, читає нею,
дивиться фільми й
слухає музику, освічується
в коханні, балакає зі своїми дітьми, на
неї мило белькочуть малюки, хіба
російська мова не рідна для білорусів?
Я сам більшу частину життя послуговувався саме російською мовою. Однак радісно кинувся до незнайомих людей в Естонії тільки одного разу – почувши, як мені здалося, розмову на білоруській. На жаль, лише здалося.
Адже
російська
мова ні з ким мене не ріднить. Так
само, як не ріднить добре
володіння англійською з її
носіями. Тому
в Білорусі, на
своїй землі,
я постійно
в глибині душі почувався
чужим серед чужих. Тому на чужині зітхав
з полегшенням, бо
принаймні
тут це
природна річ.
Лишилася підкова, зроблена моїм прадідом Василем. Точніше третя функція мови – вкорінювати. І це не про село – болото –
жарєні плєцки. Навіть не про садок
вишневий коло хати. Я
сучасна урбаністична людина, фанат
нових технологій, науковій
фантастики, трансгуманізму
тощо. Мені
ок глобалізація, чорношкірі актори в
ролях білих історичних персонажів,
багато чого мені
ок з того,
що викликає відразу олдскульних бумерів, які топлять
за мову з консервативних позицій.
Але
ми з вами живемо не серед прекрасних
рожевих єдинорогів. Нам
аж так не поталанило, що ми потрапили
жити в оточенні «русского
мира»,
його плямами покриті наші країни. Задовго
до війни, ціле життя тому, мені здавалося,
що білоруси є дуже сучасною нацією, бо
у них дуже слабко виражена, майже відсутня
національна ідентичність. Це не просто
круто, думав я, це
– крутезно.
Ми не пов'язані корінням, нас не тримає
за ноги земля, ми можемо зробити таке,
що Ілон Маск ззеленіє
від заздрощів. "Well
yes, but actually no",
міг
би сказати мені Ілон Маск. Да, но ніт.
Оце
я був дурненьким пупсиком, це
ж треба таке. Як я міг вірити, що на
ґрунті
тотального зросійщення може вирости
щось хороше? Замість
того, щоб стати громадянами світу,
готовими до стрибка на новий рівень,
білоруси загрузли у в'язкій архаїці,
заблукали в дрімучій гущавині сну
хворої людини про «велику
імперію».
Виросло
те, чому судилося вирости: потворна
промосковська диктатура, яка посинілими
пальцями вчепилася в горло народові,
і народ, неспроможний її з себе скинути.
На цьому місті білоруси рватимуть мене
на шматки. Мовляв, спробували
б вони зробити це в мечеті!
У сенсі, для українців, на їхню думку,
революція була легкою прогулянкою. Їх
не варили роками
живцем,
як ту нещасну жабку. У Януковича не було
залізної гвардії, стільки палиць і
в'язниць. На них не напав би
Путін,
якби вони зважилися на повстання. Oh
wait…
Хоча
я сам багато писав про те, чому в Білорусі
не може бути Майдану, називав об'єктивні
причини, виправдовуючи тактику мирних
протестів, цей
аналіз
має починатися
з осмислення того факту, а як взагалі
вийшло, що білоруси дозволили встановитися
промосковській диктатурі?
Промосковська –
це
не вичерпна
її характеристика, але ключова. І справа
не лише
в тому, що Путін її годує, підживлює,
захищає, хоча
це важливо. З Януковичем було теж саме.
Що, допоміг йому той Путін? Не
допоміг. Бо критична частина українців
бачила в Януковичі та всіх цих його
вась-вась з Путіним загрозу своїй власній
національній ідентичності. Не
абстрактній конструкції з підручників,
а теплому ламповому світові, де
свій до свого по своє, на свій лад і за
своїми правилами, на який насувався
чужий караван-сарай і базар-вокзал. До
речі, там, де оці караван-сарай і
базар-вокзал були найменш чужорідними
в уяві місцевих жителів, вони сіли своєю
дупою.
Диктатура
в Білорусі оформилася й зацементувалася
ще
до Путіна. З
мовчазної згоди більшості білорусів.
Ця диктатура повстала під прапором
боротьби з націоналізмом, з головною
обіцянкою повернути
все як було. Починаючи з братерства з
Росією. Вона
протрималася стільки років саме через
дуже слабку національную ідентичність
білорусів. (Власне,
здебільшого лише ті люди,
які
знали ціну національної ідентичності,
розмовляли білоруською, протестували
всі попередні двадцять шість років.)
Роз'їдену
російськими книгами, фільмами, шоу,
піснями, блогами тощо.
Знекровлену
звичкою дивитися на світ московськими
очима. Перемогти цю огидну
диктатуру
може лише національно-визвольне
повстання. На яке підіймаються, коли
хапають
за найінтимніше, б'ють
по ерогенних
зонах.
На біду білорусів, у багатьох з них ці
ерогенні зони втратили чутливість.
Все
це в жодному разі не знецінює тих, хто
бився за Україну на Майдані
й донбаському
фронті, розмовляючи російською.
Так само як не робить тих, хто розмовляє
українською, автоматично
вищими істотами. Для мене українська
була настільки важлива, що я одружився
з жінкою, яка нею
розмовляла. Тому що це було нестерпно
сексуально. Але для міцного шлюбу цього
виявилося замало. Замало й для міцної
нації також. Тільки
от без цієї «ерогенної
зони» нація ризикує отримати повне
безсилля.
Повертаючись
до початкового питання: чому
я, білорус, розмовляю українською? Тому
що вона замінила мені рідну мову. Мову
мого батька, мого діда Андрія, мого
прадіда Василя. Тому що я не бажаю українській
мові тієї долі, яка спіткала білоруську.
Коли майже кожен, хто нею розмовляє,
стає сенсацією, дивом, єдинорогом. Не
хочу, щоб Україну спіткала така сама
доля, як мою батьківщину. Коли українці
вигадуватимуть
сотні виправдань тому, чому вони не в
змозі позбутися від диктатури. Те бензин
розбавлений не горить, то бруківку
шкода, то покришки не підвезли, то хороші
ж двері, нащо ото
їх
псувати.
А ще просто тому, що вона мені страшенно подобається. Українська була першою іноземною мовую, яку я почув в житті. Мабуть, саме в той момент зрозумів, що таке мова взагалі. Що вони бувають різні, а не те що єдина програма для всіх. І відчув від цього справжній кайф. Мені було чотири роки. Ми з мамою поїхали до Чернівців, звідти, разом із маминою студенткою, в гори, до її родичів. І я почув карпатську говірку. Як я благав маму, аби «оця тітонька ще трохи так порозмовляла, ну будь ласочка!» А потім просив мамину студентку, якій було, напевно, років 30-40: «Тітонько Женя, дочекайтеся, коли я виросту, я тоді на вас одружуся! Дуже хочу розмовляти такою мовою». Вона не дочекалася, але я дочекався ту, бути з якою «потреба моя нагальна, потреба постійна, потреба негайна».
Отож,
плекаймо та поширюймо свої ерогенні
зони! Однією з яких, найчутливіших, може
бути справжня
рідна
мова.
