Тут Центр стратегічних комунікацій зробив до 30-річчя Незалежності підбірку фактів про Україну. Підбірка, як на мене, вийшла свіжа, колоритна та незаяложена. Звичайно, вона не вичерпує всього багатства історії та особливостей країни. Але образ створює привабливий, з вогником.
Дещо особливо зацікавило. Наприклад, те, що космос — наш. Не в тому сенсі, що ми наклали на нього свою лапу або сіли широкою дупою, як оце варварське плем'я, що не знає борщу, а знає лише невідомий суп з бурякового кореня, на наш півострів і частину Донбасу. Ту видиму нам частину космосу, в якій ми живемо, ми до сих пір називаємо по-свійськи — Чумацьким шляхом. Це не тільки робить його домашнім. теплим та ламповим. А ще пов'язує нас щільно з Кримом. Бо це ж до нього їздили чумаки по сіль і додому. І цією сіллю позначили шлях. Він виявився таким уїдливим, що закарбувався врешті аж на небі.
Дідько, а вони ото про якісь ісконниє зємлі. Корінь буряковий з рота вийміть, брехунці, що ви там белькочете? Українці пов'язані з Кримом шляхом через вічний космос. І Козак-Мамай, цей Будда українського степу, поглядає на вас в скафандрі з муралу в Кропивницькому, як на космічний пил.
І там, в нашому космосі, першою піснею були не які-небудь «Валєнки», а саме українська пісня «Дивлюсь я на небо...»
Але я не про те, що там у кого перше, хай їм грець. Просто поділився радісним почуттям від того, як воно неймовірно круто — коли такий величезний, чорний як вугілля, простір, де в темряві рухаються небесні чудовиська, не чужий, а свій.
Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.
(Вірш Євгена Гуцала)
