Оце схотілося по-людськи попоїсти. Таке бажання часом трапляється серед студентів, хоча вони ніби й не люди, а деяка «проміжна ланка» чи як там воно у Дарвіна зветься.
По-людськи -- значить смачно, ситно, просто, недорого й удома. «По-людськи» -- це звучить як «Ігдрассіль», тільки простіше -- ніби й одне слово, а всі дев'ять світів охоплює.
Варена бараболя, цибулька, зелень, перчик. Наверх, як ковдру -- шмат твердого сиру, аби підплавився і розтікся по гарячій бараболі -- таке собі картопляне фундю. І так зразу хороше в кімнаті стало, як на Різдво чи Великдень. Але без куті й куличів -- сама бараболя.
Виникла внутрішня потреба подякувати усім, без кого б її не було б у мене в мисці.
Селекціонерам, які ту бараболю вивели, фермерам, які її виростили, водіям, які до магазину привезли, вантажникам, які її з кузова на полицю супермаркету помістили, касирові, який її продав, водієві автобусу, який мене з тією бараболею додомцю довіз. І те саме -- про цибульку, зелень і приправи, а до сиру додати ще корів, доярів, сироварів і обслуговуючий персонал холодильних установок. Можна б подумати, що й установки ті, і автобуси, і супермаркети теж не з неба падають, але тоді бараболя не тільки захолоне, а й засохне.
Старателям, які глину для миски видобували. Водіям з глиною в кузові, гончарам, водіям з мисками в кабіні, продавцям, знову водіям, але вже з пасажирами. Добрій людині, яка ту миску придбала і лишила на кухні для загального користування. Аналогічні події мали місце і для чашки; за виделку взагалі мовчу, бо там ще й домна, а я в тих процесах антрацитово-темна.
Господареві, в якого я кімнату знімаю. Будівельникам, які звели будинок.
Професору, яка стипендію платить, аби була змога ті всі смаколики купляти.
Батькам, які народили.
Смачного!
Прев'ю: Мюнхен, Німеччина. Графіті.
