Спокійно говорити про неї у нас узагалі складно.
Варто тільки почати — і за хвилину всі вже по різні боки барикад.
Одні:
— Армії потрібні люди!
І це правда.
Інші:
— А ви бачили, що роблять ТЦК?
І їх теж можна зрозуміти.
А посередині держава, якій треба поповнювати військо сьогодні, завтра і, схоже, ще довго.
І от із тим, як саме ми це робимо, у нас великі проблеми.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець днями сказав, що в питанні мобілізації ми наблизилися до «точки неповернення».
Йдеться про суспільний супротив. Про ситуацію, коли конфлікт між громадянином і системою стає буденністю.
Коли чоловік бачить попереду працівників ТЦК і за кілька секунд у голові прокручує всі варіанти:
— Розвернутися і побігти? Зайти в магазин? Звернути кудись убік? Та ну його, краще б я взагалі сьогодні з дому не виходив.
А ті, кому треба закрити план, уже теж знають цей сценарій:
— Дивись, зараз розвернеться.
Один думає, як не потрапити до ТЦК. Інші — як його не проґавити.
І десь тут щось явно пішло не туди.Бо воюємо ми, взагалі-то, не одне з одним.
У 2022 році до омбудсмана надійшло лише 18 звернень щодо порушення прав під час мобілізації. Потім їхня кількість почала зростати в рази, а згодом — у сотні разів.
Приблизно тоді в нашій мові й оселилося слово «бусифікація».
Але є неприємна правда: мобілізація все одно потрібна.
Не можна роками воювати одними й тими самими людьми і нескінченно говорити тим, хто давно на фронті:
— Потерпіть ще трошки.
Бо в нашій війні «ще трошки» має дивну властивість: спочатку це кілька місяців. Потім рік. А потім ти вже й не пам'ятаєш, коли востаннє жив звичайним життям.
Тому питання не в тому, мобілізувати чи ні.
Питання — як це робити далі.
Армії потрібні люди. ТЦК треба виконати план. Але це ж не фінал.
Давно вже треба зрозуміти: мобілізувати людину — ще не означає посилити армію.
Її треба відібрати, навчити, врахувати здоров'я, професію та навички. Інакше можна чудово виконати план на папері. Тільки росіянам на наш план, м'яко кажучи, байдуже.
А ще є справедливість.
Один воює роками. Другий має законну відстрочку і змушений доводити її мало не раз на два тижні. Третій вирішує питання через знайомства чи гроші. А четвертий боїться зустріти на вулиці буси.
І от після цього ми дивуємося, чому люди не довіряють системі. Та чому тут, власне, дивуватися?
Тому нам треба не сперечатись, а вирішити якою має бути мобілізація, якщо війна надовго.
Як поповнювати військо. Як вирішувати питання ротацій і демобілізації. Як карати корупцію і порушення. Як зробити правила однаковими для всіх.
Бо просто виконувати план і сподіватися, що суспільство ще кілька років якось це витримає, — не стратегія.
Армії потрібні люди. Але державі не менш потрібна їхня довіра.
