Шість підков на чорно-жовтому тлі. Східноєвропейська геральдична традиція, виразна символіка. І місце, де той герб можна побачити гарне. Парламент невеликої, спокійної країни над Балтикою, у столиці якої, прикрашеної югендстилем, відчувається дух Ганзи. Все як слід. Тут у Саеймі у Ризі зібрані герби усіх земель Латвії. Побачив та можеш їхати дивитися вживу. На Абрене ж, про чиї підкови йдеться, подивитися не вийде. Бо його немає. Ці підкови у 1944-му зірвали мародери із Москви.
Там де було Абрене, тепер Питалово, Псковської області, Російської Федерації. Герб якого демонструє віковічний факт: мародер не в змозі впорядкуватися з тим, що здер, вкрав, вихопив. На «питалівському гербі», авторства місцевих аматорів середини 2000-х лежить яскраве тавро пострадянської стилізації під «Давню Русь» обов'язково «післякиєвського штибу» та інші скрепоносні плідні ідеї. Абренські підкови там представлені лише половинкою однієї з них. Отже, мародер дохазяйнувався. Усе загубив, а що залишилось — зламав. Зате є фортечний зубчастий мур та місцева конкретна православна церква – пам'ятка архітектури 15-го століття. Тут вам і духовна скрепа, і ізоляція. Укупі ще й з половиною ключа, яким, природно, нічого не відкриєш. Символізм у дії…
Взагалі ж, тема Абрене — Питалово не є такою, що відома лише дослідникам-ентузіастам або загубленою в інформаційних нетрях. Цього з нею не сталося з кількох причин. По-перше, надто яскравим був акт мародерства 1944-го року по відношенню до щойно окупованої європейської країни, повноцінного члена «світового співтовариства зразка 1939 року», тобто до початку Другої світової. Це не була «стандартна історія» передачі територій усередині СРСР між «союзними республіками» на «прохання трудящих» на кшталт Таганрозького відбору від України до Росії 1925 року. Той самий вже й позабутий Україною Таганрог для Заходу має присмак дійсно внутрішньо радянського розбору. По-друге, у 1991 році живе ще було покоління, для якого Абрене було не якоюсь там абстрактною історією, а особистим переживанням і болем. По-третє, були й певні юридичні обґрунтування можливості повернення цієї землі до Латвії. І Кремль казився у відповідь. Чого тільки варто висловлювання Путіна про те, що Латвія отримає «від мертвого осла вуха, а не Питалово».
Якщо Кремль поводиться зухвало – він вважає, що його зухвалість «обумовлена історично». Інша річ, що обґрунтувати історично, у разі необхідності там можуть майже усе. Хоча у випадку з Абрене, до певного моменту росіяни намагалися зберігати хоча б вигляд пристойності.
Абрене відноситься до Латгалії, історичної східної частини Латвії (центральна — Відземе, західна — Курземе). Латгалія має свої особливості. Там більш мішане населення. Крім латишів мешкали чисельні групи поляків, білорусів, росіян, росіян-старовірів та євреїв. Звісно, що двадцятий вік вніс свої корективи. Після Другої світової війни, радянізації, індустріалізації та радянського типу просвіти населення, найбільше місто Латгалії – Даугавпілс суцільно зросійщене. Не тією ж само мірою, але щось подібне відчувається по всій Латгалії. Євреї, які не були винищені під час Другої світової, виїхали у сімдесяті до Ізраїлю. Білоруси втратили свою ідентичність на користь російськомовної «радянської людини» та, у кінцевому підсумку, великоросів. Польський рух хоч якось почав ворушитися лише у кінці вісімдесятих наприкінці перебудови. Значна кількість старовірів втратили свої особливості та ментально злилися з «руськім міром». Крім власне латишів тут живуть і латгальці. Ця етнографічна група латиського народу говорить своїм окремим діалектом (який деякі систематики вважають окремою мовою), та, на відміну від більшості латишів-лютеран, є католиками. Наразі латгальською мовою активно говорить близько ста п'ятдесяти тисяч чоловік. Логічно, що повз такого «подарунку» московські майстри інформаційно-психологічних операцій пройти не змогли. Ідеї окремішності латгальської мови та народу, їх пригнічення у Латвії і, як похідна, створення «Латгальської народної республіки» активно мусується у Москві. Але це інша окрема тема.
Отже, східна частина Латгалії, де й знаходиться Абрене в середньовіччя була ареною боротьби між спочатку Псковською республікою та Лівонським орденом, а після захоплення Пскову Московією, між Московською державою, орденськими німцями та Річчю Посполитою. З 15-16го століття кордон там був більш-менш стабільний. Абрене контролювалося московітами. Латиші там стали меншиною. Цікаво, що на момент входження до Латвійської Республіки у 1920 році, в околицях Абрене як релікт давньопсковського періоду зберігалася білоруська меншина, близько семисот чоловік. Ще Юрій Липа у «Розподілі Росії» відмічав цей факт білоруської мовної присутності аж до Пскову та Новгороду. Лише події двадцятого століття знищили цю ідентичність та мовні особливості. Але навіть за умов існування в орбіті Псковщини, а потім Московії (у різних політичних формах) місцевість зберігала пам'ять про існування у латгальсько-латиському мовному континуумі. Нинішня «російська» назва Питалово походить аж ніяк не від слова «питати = піддавати тортурам» у московській мові. Все набагато простіше, транслітерація із латиської: "pie Talava". Якщо перекласти: «у Талави», «біля Талави». Талава ж була князівством давніх латгалів саме на цій землі, яке у тринадцятому столітті завоювали хрестоносці, але не втримали та віддали Пскову.
У Російській імперії Абренська земля була розділена між двома губерніями. Реалії, що сформувалися після Першого розподілу Речі Посполитої 1772 року. Із її латгальських земель (що у Речі Посполитій звалися Інфлянти польські) було створено Вітебську губернію. Власне Абрене лишалося у Псковській губернії.
Коли ж Російська імперія після Першої світової війни припинила своє існування, Латвія зуміла скористатися моментом. І у війні з білогвардійцями, підтриманими залишками німецьких військ у Балтії та більшовиками виборола свою незалежність. Більшовицька Росія запросила миру тоді, коли стало зрозуміло, що радянізація Латвії провалилася. У січні двадцятого року латвійці разом з поляками визволили столицю Латгалії – Даугавпілс, у взаємодії з естонцями зайняли Абрене. У лютому було укладене перемир'я, а 11 серпня у Ризі було підписано мирний договір між радянською Росією та Латвією. У договорі зазначалося, що Росія відмовляється «на віковічний час від суверенних прав, що належали Росії на Латвію та її народ». Кордон пройшов колишньою лінією фронту, отже частина Островського повіту з містом Питалово увійшло до Латвійської Республіки.
З 1925 року Питалово носило назву Яунлатгале – Нова Латгалія та було головним містом повіту, до якого приєднали частину власне латгальських земель колишнього Люцинського (Лудзенського) повіту. Життя було таким самим як у всієї незалежної Латвії у цей період. Певного «місцевого колориту» додавав близький кордон та змішаність населення. За переписом 1935 року населення складало близько ста тисяч чоловік. На ту частину, що зараз у Псковській області припадало приблизно сорок відсотків. Саме у цій частині росіяни складали більшість – понад вісімдесят відсотків. Але у Яунлатгале, якому у 1935 році дали назву Абрене співвідношення було іншим: латишів у місті було близько сорока відсотків, росіяни переважали ненабагато.
Червоний Кремль мріяв про світову революцію. Балтія розглядалася як зручний плацдарм, як «споріднена територія», яку можна буде легше захопити. Тим більше, що для Латвії були готові кадри із числа червоних латвійських стрільців, які тривалий час були головною найорганізованішою озброєною силою більшовиків під час громадянської війни, а згодом стали стрижнем для багатьох державних органів, та ЧК у тому числі. До початку тридцятих років план «червоного путчу» у Ризі був цілком реальним. Ну і Москва не була б собою, якби не стала розігрувати карту «пригнічених нацменшин». Такими, мислилися росіяни Абрене. До того ж, комуністична машкара була доволі тонкою. Великоросійська образа за відрізані землі та одноплемінників завжди була відчутним фактором. Хоча, на відміну від ощасливлених радвладою інших районів колишньої Псковської губернії саме тут росіяни мали можливість ходити у церкву, займатися підприємництвом, ніхто не заганяв їх у колгосп. У Абрене діяла російська школа. Але кремлівські «фабрики фейків» з'явилися не учора. Своє підпілля та певне коло симпатиків у цьому районі Москві вдалося зробити. Цікаво, що найуспішніша агітаційна робота йшла у згаданій російській школі та місцевому сільськогосподарському училищі. Крім росіян під її вплив потрапляли ті латгальці, що вчилися саме у російській школі. Саме із Абрене і прилеглих земель вийдуть найбільш цінні кадри майбутніх партизанських радянських загонів Другої світової війни. Наприклад широко відомий розправою над беззбройними мешканцями латгальського хутору у 1944 році та процесом над ним вже у 2000 роки Васілій Кононов був росіянином із Карсави. У делегації Народного Саейму до сесії Верховного Совєта СРСР 2-6 серпня 1940, того самого що згортав незалежність Латвії під час окупації її радянськими військами був абренський комуністичний підпільник Дергач, теж майбутній червоний партизан. Тож недивно, що після початку війни та відступу радянських військ звідси на початку липня 1941 року саме ці терени, були обрані радянським Центральним Штабом партизанського руху для розгортання «латвійського партизанського руху». Відступ німецьких військ у серпні 1944 року трохи більше як за три роки після їх приходу сюди означав не лише повернення радянських порядків. Питання вилучення Абрене із Латвії постало одразу ж. Німці ще були у Ризі та Курземе, а процес вже стрімко пішов.
В історії з перетворенням Абрене на Питалово є кілька цікавих моментів. На відміну від інших подібних передач територій в рамках СРСР, як ото згаданого, наприклад, Таганрогу від України до РРФСР у 1925 році, яке оформлювалося простою Постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів», у цьому випадку творилася подібність законності. Так, Президія Верховної Ради ЛРСР, яка на той момент ще перебувала у Москві, 12 серпня 1944 року, прийняла рішення «Про приєднання Вишгородського, Качановського та Толковського повітів до РРФСР». І вже після цього Президія СРСР декретом від 23 серпня 1944 року, згідно з яким утворювалася Псковська область затвердила ці зміни «у відповідь на численні прохання мешканців» та прохання ВР ЛРСР. Можна сказати, що тут чудово геть усе! І імітація «радянської законності» у вигляді «вони самі попросили», оскільки мова усе ж йде про республіку, яка формально така сама як інші, але, насправді є «свіжо завойованою». Адже ще не ясно, чим ця історія закінчиться – можливість створення із балтійських держав ланцюгу соціалістичних сателітів до Ялтинської конференції була високо ймовірною. А тут територія, зі спорідненим населенням і відчутним комуністичним елементом. І рішення керівників радянської Латвії про відмову від цих районів ще до створення області, до якої вони увійшли. А ще, як на мене головне, використання саме російськоімперських дореволюційних назв повітів та цього ж розподілу! Невеличкий такий, але яскравий маркер. Відбулося завоювання або, у свідомості російських імперців у комуністичному камуфляжі – така собі реконкіста, бо повернули ж землі! На такі символи чуттєвість у Кремлі у всі часи, як і тепер, завжди була завищеною. Так само як і символом є прагнення примусити місцевих поплічників на щойно завойованій землі зробити «щиросердне звернення» на кшталт: «прийдіть та володарюйте»!
Зараз ми вже, навряд чи зможемо дізнатися багато чого в цій абреньскій трагедії 1944-45 років. Як і в інших по всій території червоної імперії. Як глузують «рускомірці»: «Лаврентій Берія прищепив високу культуру мовчання»! Тому, глухі чутки про дві делегації місцевих абренських росіян, які їздили спочатку до Даугавпілса (де у серпні-жовтні 1944 після відступу німців перебував уряд ЛРСР), а потім до Риги з проханнями залишити їх землю в Латвійській РСР не можуть бути ані заперечені, ані підтверджені. Скоріш за усе це було. Люди, які сформувалися в геть інших умовах та ходили на вибори, при зіткненні з тоталітаризмом всерйоз припускають, що можуть вплинути на відверту несправедливість, тим більше, що Закон, це дозволяє. Скоріше було, ще й тому, що навіть через «високу культуру мовчання» тих часів проривається лист одного із активістів повернення Абрене до Латвії 1946 року, журналіста та радянського партизана Домініка Каупужа Григорію Маленкову, який тоді був заступником голови Ради міністрів СРСР. Каупуж пише, не лише про необхідність повернення та обґрунтовує його. Лист цей, чудова ілюстрація методів роботи формально «інтернаціоналістського», а насправді великорусько орієнтованого керівництва Кремля, яке веде приєднану до, на їх думку корінної і пролетаризованої землі, територію до «спільного знаменника». Етнічного та адміністративного. Ось його слова, які дуже добре відомі українцям, із далекої та близької історії (навіть на прикладі кримської окупації): «після приєднання, керівні партійні та радянські кадри були прислані із старих районів Псковської області, а усі місцеві керівники або пішли самі працювати до Латвійської РСР або були відсторонені. При цьому місцеві кадри були заміщені тими, хто прийшов з тих районів, звідки сюди було призначено секретарів райкомів та райвиконкомів. Усіх місцевих мешканців називають „латишами“ або часто-густо просто „фашистами“ (чудовий приклад злиття у мисленні високоуповноважених російських комуністів ідеології пролетарського інтернаціоналізму та російського націоналізму, коли відбувається ототожнення „ворожої“ нації з ідеологічним суперником — автор). Після приєднання цих районів до Псковської області утворилася тривожна атмосфера. Почалася широка втеча мешканців, які не зв'язані сімейними та господарчими вузами до Риги, інших регіонів ЛРСР. У цій нездоровій та тривожній атмосфері, керівництво Питаловського району, без будь-яких перехідних форм сільської кооперації почало масову колективізацію (у ЛРСР масову колективізацію було розпочату на три роки пізніше — автор)„. Показово й те, що для масового загалу російськоорієнтованих мешканців Балтії наразі існує готова теза про «Питалово» та естонські «Печори», які синхронно були відібрані РРФСР у вигляді покарання. З усією серйозністю стверджується, що «Питалово та Печори були відібрані у Латвії та Естонії за злочини латвійських та естонських нацистів проти російськомовного населення під час гітлерівської окупації». І думка ця не лише жевріє у «широких народних масах», а регулярно ретранслюється у російськомовних ЗМІ Латвії на кшталт «Вєсті» діячами місцевого проросійського руху (як, наприклад, у липні 2017 року зробив такий собі Анатолій Тарасов).
Наразі Питалово звичайнісінька депресивна російська провінція. Там не помітні латиші або латгальці. Скільки росіян залишили цю територію та поїхало по війні хай до окупованої та радянізованої, але звичної Латвії сказати наразі немає можливості. Природно, що ця статистика, якщо й є, є прихованою. У будь-якому разі ця міграція була значною. Точно можна сказати інше. Регіон повною мірою зазнав «принади радянізації» для усього населення, а не лише удари по керівникам та адміністраторам, про які йшлося вище у листі латгальця за походженням, письменника та вихідця із Абренського комуністичного підпілля Каупужа. 1 березня 1950 року за наказом міністра внутрішніх справ Круглова із Абренського краю до Красноярського краю було депортовано «куркулів, бандитів та націоналістів», усього 1415 чоловік, що вкрай відчутно для теренів, на яких до Другої світової жило усього сорок п'ять тисяч.
У радянські повоєнні часи про Абрене пам'ятали. Тема не була такою, щоб табу, але й не афішувалася. Наприклад на картах у виданні «Советская Латвия» (товстенна ілюстрована книга на кшталт енциклопедії) зміни кордонів позначені, хоча й не так, як це зазвичай прийнято з поясненням на легенді: «територія відійшла з такої причини». У більш спеціалізованих історичних виданнях без усілякого заглиблення писалося про «передачу на прохання трудящих». Але саме отака латентна латиська фронда в історичній науці теж виступала певним подразником для молоді, яка вже питала у старшого покоління, для якого це не було історією, а отримавши відповідь, починала копирсатися власноруч. У цьому все ж полягала різниця з Україною. Ми зазнали трансформування через насилля у свідомості такого плану, що дитина, випадково дізнавшись про Голодомор або «чорну піхоту» та отримавши від родичів на це більш-менш цілісну картину через призму досвіду родини, все рівно продовжувала вірити у дідуся Лєніна та користь колективізації. У Латвії цього не сталося. Радянський досвід був не настільки тривалим, він лягав на ґрунт державницького досвіду, а пропаганда та асиміляційні процеси обмежувалися, оскільки латиші усе ж не сприймалися як «один народ». Тому й не дивно, що у часи, коли СРСР почав конати історична пам'ять у Латвії пробудилася не лише в логічному прагненні відновлення незалежності, але й у конкретних вимогах повернути награбоване. Тим більше, що й юридичні підстави для цього були. Оскільки Латвія вважала себе правонаступницею не ЛРСР, а Латвії, окупованої Москвою у 1940-му, то й відбулося повернення до тієї системи договорів, яка діяла тоді. І серед них Договір 1920 — Ризький, який настільки ж вагомий як Тартуський для Естонії. І кордон, як ми знаємо, за цим договором йшов східніше від Абрене. Отже, цілком логічно, що жива народна пам'ять про окупацію та анексію частини своєї землі та відчуття правоти, підкріплені юридично дали синергетичний ефект. Про Абрене згадали. Слід зазначити, що воно ніколи не було визначальним і відносинах Риги з Москвою. Бо спочатку головним завданням для усього народу було відновлення незалежності. Потім, треба було домогтися виводу колишніх радянських, а на 1992 рік вже російських військ. І процес цей йшов, до речі, не рівно. Однією із перших операцій латвійських збройних сил став примус Росії, шляхом вдалої озброєної блокади, вивести військово-морську базу із Лієпаї. Потроху Москва оговталась. І на той момент, коли Рига могла б почати дієву розмову щодо Абрене, гостро посталі інші питання. Латвія відчула московську агресію та регенеровану імперську пиху, яку Стара Європа воліла не помічати. Звісно, попервах це виявлялося лишень в інформаційній сфері. Але урок сорокового року у Балтії завчили напам'ять. Отже, інформаційна агресія у випадку з Москвою означає лише підготовку до «злиття та поглинання». Тому вступ до НАТО та ЄС миттєво стали не лише ознакою цивілізаційного вибору, але й запорукою безпеки (у випадку з НАТО, зрозуміло). Однак, фантомні болі імперії не дозволяють випускати їй із уявно своєї орбіти нічого. У благосній Старій Європі розуміння цього майже немає. Двадцять років тому усе було так само. І так само крім прекраснодушних єврочиновників, які щиро не розуміють сутності явища під назвою Росія, тоді теж діяла розпорошена але впливова агентура російських спецслужб. Тому абсолютно логічно, що в НАТО та ЄС залунали голоси про те, що до цих блоків не можуть бути прийняті країни, які мають будь-які територіальні суперечки з країнами поза цих блоків. А російський звір, якому повірили, що він чомусь може стати вегетаріанцем та якого пустили до пристойної компанії, дужчав на жирному пайку з вуглеводневих грошей Заходу. І НАТО в таких умовах могло стати для Латвії недосяжною мрією. Тому у Ризі було прийнято політичне рішення «забути про Абрене». І тоді НАТО прийшло у розширенні у квітні 2004 року. Про те, що ситуація була не простим білядипломатичним шантажем або умоглядними сентенціями експертів, відірваними від життя, свідчать слова екс-президента Латвії Вайри Фіке-Фрейберг: «При вступі до міжнародних структур, які гарантують Латвії незалежність, безпеку та розвиток ми повинні прийняти реалії, які склалися у Європі – у тому числі те, що Абрене або Питалово більше не контролюється Латвійською державою». Варто пам'ятати, що В. Фіке-Фрейберг, виходець із родини латвійських втікачів від СРСР до Канади користувалася великим авторитетом, мала можливість входу до практично усіх кабінетів політиків світу та є реально високо поінформованою особою.
Оскільки тема Абрене є чуттєвою для Латвії, цілком логічно, що фактична відмова від цієї території після укладання угоди про кордон з РФ у 2007 році викликала спротив. Група депутатів Саейма подала позов до Конституційного Суду Латвії про невідповідність цього договору Сатверсме (Конституції) та Декларації Незалежності Латвії. Однак Конституційний Суд визнав цей позов необґрунтованим за більшістю пунктів. Рішення Суду викладено на 180 сторінках. Однією із важливих умов, що визначило рішення був той факт, що у Декларації Незалежності немає згадки про Абрене, як складову частину латвійської території. І Абрене залишилось за цим мародерським кордоном 1945-го остаточно в РФ. Але ми живемо в цікавий час. Кремль своїми діями запустив механізми дезінтеграції утворення під назвою РФ. Може так статися, що доволі скоро регіони тікатимуть з цього потопаючого корабля. І як знати, може ті пересічні росіяни із того ж самого Питалова, що стовідсотково тиражували дотепи про «повернення Криму у рідну гавань» будуть радіти латвійському паспорту і тому, що «Абрене повернулося до матері Латвії», а від хаосу тепер захищає НАТО. Історія може бути дуже іронічною…
Автор висловлює подяку своїм латвійським друзям Євгену Михаленку, Олені Марга та Едуарду Лініньшу за надану допомогу
