Чи треба вимагати відставки політика з заплямованою репутацію, якщо він – твій кум? Чи навіть якщо не кум, але доки був при владі, щедро допомагав твоїй громаді?
Прочитавши ці рядки, багато хто згадав українські реалії. Але я пропоную поговорити про Канаду.
Останні кілька місяців Канаду стрясає політичний скандал навколо прем'єр-міністра та лідера Ліберальної партії Джастіна Трюдо. Кульмінацією стала доповідь про бюджет: за півдня до доповіді віце-прем'єрка та міністр фінансів Христя Фріланд відмовилася представляти його парламенту та пішла у відставку. Не дивно: лише за рік бюджетний дефіцит Канади зріс із 40 до 62 мільярдів канадських доларів.
Я знаю, що Фріланд популярна в українській громаді, і я сам кілька років тому опублікував статтю про її заслуги у підтримці України у міжнародній політиці Канади. Але біда: навіть «свій» політик може мати не тільки позитивні сторони.
Чи можна відставку Христі назвати «героїчною принциповістю»? Це як подивитись. Христя з самого початку була правою рукою Трюдо, і бюджетний дефіцит виник під її керівництвом, за її прямої участі. У парламенті їй постійно ставили неприємні питання про видатки бюджету, а вона так само постійно уникала прямих відповідей та боронила прем'єра. Рік тому, коли опозиція вже підіймала тривогу щодо ефективності бюджету, вона гордовито заявляла про те, що «у Канаді найкраща за весь час економіка». Про принциповість вона згадала лише тоді, коли, очевидно, шеф вирішив зробити її «цапом-відбувайлом» напередодні невідворотного скандалу.
Дивно лише, що вона образилася на Трюдо тільки зараз. За останні 25 років важко згадати іншого прем'єра Канади, навколо якого було стільки скандалів (кому цікаво — пошукайте у Гуглі SNC-Lavalin, We Charity, ну або просто Trudeau scandal – знайдете багато цікавого).
На виборах 2015 року кандидат у прем'єри Трюдо не відрізнявся жодними досягненнями, крім одного – він був сином покійного та колись популярного прем'єра-реформатора. Але син був зовсім не схожим на батька. Як політик, він прославився вмінням ніколи не відповідати прямо на поставлені питання у парламенті, збиваючи розмову на манівці. Цим же, до речі, відзначилася і Фріланд.
Хоча бюджетний дефіцит, якого досяг Трюдо – рекорд в історії Канади, я хочу зазначити, що правління лібералів уже давно міцно пов'язане із зростанням бюджетного дефіциту (а консерватори, навпаки, зводять дебет із кредитом після попередників). Лише 7 років тому ліберали провінції Онтаріо теж програли вибори з рекордним для провінції дефіцитом бюджету.
Цього року, рано чи пізно, відбудуться нові загальноканадські вибори, і опитування показують, що ліберали програють їх з розгромним рахунком, а найбільше голосів отримають консерватори. Є ще партії-міноритарії (вони ніколи не утворювали уряд), але про них нижче.
Але в нашій українській громаді я іноді чую, що «ліберали – найменше зло». Аргументи такі:
- безпрецедентним у Трюдо був не лише бюджетний дефіцит, але також CUAET — програма трудової міграції українців до Канади після повномасштабної агресії. Такої програми не було ніколи раніше, імміграція до Канади завжди була складною, повільною, з низькими річними лімітами міграції (і це правда)
– під час війни Трюдо надав Україні фінансову і військову допомогу, тоді як окремі консервативні депутати висловлюють скептицизм щодо ефективності допомоги Україні. Тут є, насправді, що уточнити. Ось що правда – 2024 року консерватори голосували проти угоди про вільну торгівлю між Україною та Канадою (але Канаді навіть з американцями останнім часом важко домовитися).
- Трюдо та ліберали більше дбають про інтереси простих і бідних канадців, а консерватори – це партія жадібних капіталістів. Оце – зовсім не правда, хоча такі настрої досить розповсюджені (чому — про це нижче). І взагалі, консерватори – це «канадська версія трампістів» (а це взагалі неправда, але така точка зору теж популярна після того, як нинішній лідер консерваторів очолив партію після того, як підтримав протест тракерів)
Я на це відповім так. Канада – це демократія, а не влада спадкової аристократії або богообраного лідера. Владу обирає народ, який може часом і схибити (і буде у наступні роки сам платити за хибний вибір). Але навіть коли до влади приходять корупціонери – рано чи пізно їм треба звітувати та пакувати валізи. І обирають корупціонерів також не інопланетяни, а прості канадці. Будь-яка демократія – це вміння іноді визнати, що зробив неправильний вибір і сам собі створив проблеми (а не хтось сторонній).
Прихильники України відомі і серед лібералів, і серед консерваторів. І хоча ліберали, які зараз при владі, підтримують Україну – треба мати на увазі, що їхнє правління не буде вічним, і спілкуватися також із політиками з інших партій, які можуть підтримувати Україну, виходячи вже з інших інтересів та міркувань. І, до речі, не забувати, що хоча підтримка України — це загальнопартійна позиція і лібералів, і консерваторів, але є й окремі україноскептичні депутати і серед перших, і серед других.
Щодо міжнародної допомоги Україні (детальна статистика про військову підтримку тут), то подивіться на діаграму нижче. Під керівництвом Трюдо Канада виділила менше грошей, ніж Польща, Нідерланди, Данія (в останніх двох ніколи не було великих українських громад). З іншого боку, якщо судити за відносними, а не абсолютними цифрами, тоді допомогу Канади не можна назвати і маленькою (на карті, звичайно, Канада велика, але населення – лише в 2.5 рази більше за ті ж Нідерланди, і лише трохи більше, ніж у Польщі). Щодо консерваторів, то згадаємо період до 2015 року, коли при владі був консерватор Стівен Гарпер. Той одразу відмовився подавати руку Путіну на міжнародному саміті та вимагав санкцій. Всього через рік після Криму його змінив ліберал Трюдо – і спочатку новий міністр закордонних справ Стефан Діон намагався не сваритися з Росією, щось змінилося лише після його заміни на Христю Фріланд.
Головний аргумент за лібералів – звичайно, CUAET, безпрецедентна програма імміграції для українців. Вона здається щедрою лише на перший погляд. Старожили пам'ятають, що умови програми для сирійців у 2015 році були набагато щедрішими, ті без проблем набули статусу біженців. Українці ж зіткнулися зі значно вищими вимогами, оскільки прибули не як біженці, а лише як трудові мігранти. Термін дії програми для багатьох новоприбулих закінчується цього року, і отримати новий дозвіл на роботу буде вже складніше.
Однак ліберали, якщо подивитися на історичну перспективу, справді «у середньому» ширше відчиняють двері для іммігрантів, ніж консерватори. Але у чому причина? Як вважають критики Трюдо, вона в тому, що за лібералів канадська система соціального забезпечення переживає кризу. Грубо кажучи, зростає кількість пенсіонерів, яких нема кому забезпечувати, і зростає кількість неефективних працівників, які звикли до високих зарплат через seniority (накопичений стаж, що дає переваги при зайнятті посад, а на держслужбі і певний захист від звільнення), і не готові підвищувати свою ефективність (працювати більше або отримувати менше), тоді як канадська економіка вже давно перебуває в стагнації. Хто ж забезпечуватиме канадських пенсіонерів? Вихід простий: завезти більше дешевих працівників з-за кордону. Якщо не українці – то індуси чи гаїтяни. Люди, які будуть щасливі працювати за центи і платити шалені гроші за житло (якого теж не вистачає), бо в їхній рідній країні все одно гірше.
А консерватори якраз кажуть: це не вихід, треба стимулювати бізнес, бо тільки так можна позбутися дефіциту, знайти гроші на будівництво будинків, створення нових робочих місць. А ще – знизити надмірне державне регулювання. Чи знаєте ви, чому в Канаді будинки набагато дорожчі, ніж у США? Тому що левову частку забирає отримання ліцензії на будівництво.
Зрозуміло, консерваторів часто не люблять за те, що за них канадська економіка стає «більш американською», працівників починають більше оцінювати за досягнення, ніж за seniority. Якщо ви – ефективний працівник, для вас це не проблема. А от якщо людина не впевнена у своїй кваліфікації і розраховує лише на seniority – тоді, скоріше за все, перспектива перемоги консерваторів викличе у неї тривогу.
І до речі, якщо наступного року уряду Канади буде важче знайти гроші на допомогу Україні – скажіть спасибі лібералам та їхньому бюджетному дефіциту. Адже гроші не з'являються тільки тому, що «дуже треба» і «уряд надрукує». Вони або є, або їх немає.
Мені одного разу довелося почути наївний аргумент: бюджетний дефіцит – це не проблема, це, мовляв, просто реакція на те, що борги пересічних громадян стають меншими. Мовляв, це як качелі: або зростає борг держави – або борги простих людей. Як не дивно, така думка досить популярна. Але подивимося один на одного: невже бюджетний дефіцит, який щойно побоялася оголосити Христя Фріланд, таки дійсно зменшив наші видатки? Скільки коштувала їжа рік-два тому і скільки вона коштує зараз? Скільки коштували будинки, оренда житла і скільки вони коштують зараз? Чи, може, згадаємо, скільки канадський долар коштував по відношенню до американського два роки, рік тому, і навіть кілька тижнів тому, до відставки Христі Фріланд, і скільки він коштує зараз?
Голосувати за людей, які безвідповідально ставляться до бюджету просто тому, що вони кажуть «але ж ми це заради вас, заради простих канадців» — небезпечна тактика. Можна згадати, як в Україні і за часів прем'єрки Тимошенко, і за часів «прохвесора» Януковича величезні гроші витікали з бюджету «незрозуміло куди» (у різні корупційні схеми, через які частина грошей потрапляла до росії). Бюджетний дефіцит, як ми пам'ятаємо, виявився не безплатним – коли стало зовсім важко, росія відразу «по-дружньому» запропонувала Януковичу кредит в обмін на «дрібні поступки». А коли ці «дрібні поступки» зірвалися – розпочалася агресія.
Трюдо, зрозуміло, не Янукович і не карний злочинець (принаймні, поки не дійшло до слідства стосовно питань з бюджетом). І здається, він (начебто) не винен грошей жодному потенційному агресору. Але будь-які борги завжди доводиться повертати — або довго працювати лише на зменшення боргу, або змиритися з тим, що інфляція буде рости, а роботи і доступних товарів буде дедалі менше. Чи готові ви голосувати за того, хто збільшить державний борг ще більше?
Насамкінець — кілька слів про інші партії.
Є «помаранчева» НДП, яка історично виникла як партія профспілок, і взагалі вважається найлівішою з канадських партій. Але якщо ви дивитеся дебати в парламенті останні півроку, то напевно вже здивувалися тому, наскільки НДП стала пасивною. Все через те, що їхній лідер Сінгх дуже хоче досидіти повний термін до пенсії, а тому йому ніяк не потрібні вибори раніше, ніж у березні 2025 року. На словах він може критикувати Трюдо та лібералів, але насправді – це лише слова.
Ще цікавіше – зелені. У парламенті зелених депутатів завжди було мало – 3, 4, 5 – не більше. Крім екології, політична позиція зелених нагадує лібералів, але, як «вічні міноритарії», вони шукають підтримку серед дуже різноманітних груп, потреби яких дуже далекі від екології. Наприклад, вони активно підтримують «Палестину від моря до річки» (тобто фактично грають на боці Ірану, який постачає російському агресору зброю проти України). Дивно було б таких людей вважати друзями України, хоч на словах вони можуть говорити протилежне.
Політика – як великий театр, і в ній треба дивитися не на слова, що вимовляються на публіку, а на справи. Згадаймо, як кілька тижнів тому у Верховній раді один відомий політик виступав із гнівними тирадами з приводу проросійської діяльності Бойка, однак коли справа дійшла до голосування про відкликання Бойка з парламентського комітету – на голосування не з'явився ані він, ані деякі інші «принципові патріоти», через що воно було провалено.
Так само й у Канаді. Я впевнений, що за кілька місяців ми побачимо в канадському парламенті багато зовсім нових людей – і подивимося, наскільки ці політики підтримуватимуть Україну не словами, а справою. Я ставлю на те, що підтримка буде і надалі.
