Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди до та після 2022 р. 
Привабливість для абітурієнтів трохи не та, що раніше. Чи не гарний це привід звільнити половину викладачів?

 

В Україні − демографічна криза нечуваних масштабів. Близько 7 мільйонів чоловік1 (17% населення2) покинули країну як біженці. Це, зокрема, діти і молодь – вони мають право на виїзд і зрозуміле бажання втекти від війни.

Виїзд молоді залишив систему вищої освіти без студентів. Навіть ті, хто вступає до вітчизняних закладів, обирають Київ та захід країни. На півдні і сході, де до війни було зосереджено найбільше університетів, бажаючих вступити майже не лишилося. Немає бажаючих вступати і до переміщених закладів.

Поточні державні правила вимагають, щоб кількість викладачів (штат) залежала від кількості студентів (контингенту). Цей принцип був встановлений ще у 2002 р. постановою МОН №1134 і в останні роки посилений популістським гаслом «гроші ходять за студентом». Ніби й логічно: кому ж ви будете викладати, якщо студентів нема? Але в Україні ця норма була реалізована з нечуваною підлістю. Кількість викладачів переглядається щоліта; поважні, часто немолоді люди кожен божий рік проходять через принизливу процедуру перезатвердження штатів, що зотягується аж до жовтня. Іноді їх примушують влаштовувати «гастролі» по сільських школах, щоб знайти там вступників. Іноді погрожують не продовжити контракт, поки не «приведеш» абітурієнта. Все це вже давно стало сумною щоденною реальністю.

Залежність від контингентів вщент зруйнувала систему оцінювання знань. Чи будете ви на місці декана відраховувати лінивого студента, знаючи що завтра вам через це доведеться звільнити викладача? Чи відмовитеся ви від зарахування на 1 курс явно бездарного абітурієнта з мінімальними балами? Звісно ні, хапаємо усіх, ще й вмовляємо «вступіть, будь-ласочка, ми вас не ображатимемо». Можете уявити, як це впливає на мотивацію сумлінних студентів. Учитися зрештою припиняють усі.

Два вершники апокаліпсису – Війна і Залежність від контингентів − зустрілись на просторах української освіти у 2022 р. Якщо до Широкомасштабної агресії хоч якісь студенти завжди знаходились, нині ж їх може не бути взагалі. Жодної людини на першому курсі, уявляєте?

Вершники освітнього апокаліпсису. Двоє з них обговорюються тут: Війна і Контингент.
Двоє інших — Імітація і Акедитація; про них іншим разом.  


Держава повинна була вирішити, що з цим робити. І держава вирішила: усі університети, факультети і кафедри, що лишилися без студентів... закрити. Нє, ну а шо. Правило є правило, не набрав студентів – гуляй. Звісно це подається не як закриття, а як реорганізація, об'єднання тощо. Чиновники добре вміють прикривати реальність словесами. Унікальні наукові школи, колективи, що формувалися десятки років, рідкісні фахівці, єдині на усю країну? А байдуже. В топку.

Мало того, що ця варварська система фундаментально несправедлива, бо кладе під ніж не тих, хто гірше справляється з обов'язками, а тим, кому не пощастило з місцем роботи і проживання. Ця система також і глибоко деструктивна, бо прирікає освічений клас на зникнення.

Уявіть, що ви керівник держави. У вашому розпорядженні – сто п'ятдесят тисяч людей3, інтелект і кваліфікація яких точно вище середнього. Деякі з них знають і вміють те, чого в країні більше не знає і не уміє ніхто. Хтось знається на давньогрецькій палеографії, хтось на систематиці водоростей, а хтось на формуванні галактик. Скажете, не так вже потрібні нам сьогодні фахівці з водоростей? Що ж, позавчора нам були непотрібні фахівці з РНК-вірусів, вчора – фахівці з кумедних іграшок-дронів, а сьогодні, виявляється, і фахівці з комах ряду Прямокрилих не зайві (сарана на Запоріжжі4). Суспільство, яке не розуміє значення експертності, приречене.

Існування інтелектуального класу так само важливе для виживання країни, як і армія. Так історично склалося, що в Україні цей клас представлений насамперед викладачами вишів. Цих людей, звичних до скромного, але цікавого життя, варто берегти і плекати, як дорогоцінність.

Гаразд, але за що ж їм платити?

Людина, далека від освіти, зазвичай думає, що викладачі займаються лише викладанням. Але це зовсім не так. За існуючими нормами, кожен викладач веде також наукову, методичну та організаційну роботу: проводить дослідження, пише підручники, веде гуртки, бере участь у роботі наукових товариств, громадських об'єднань тощо. З понад 1500 робочих годин на рік лише 600 припадають на викладання, включаючи лекції, лабораторні заняття, прийом іспитів, керівництво дипломним роботами. Замисліться: менше 40% відсотків праці викладача – це викладання. То яке право має держава звільняти людину лише тому, що не може забезпечити їй ці 40%? Решту-то роботи вона може виконувати і далі! Немає цього року викладання – платіть 60% зарплати. Це збереже робочі місця для освічених людей, дозволить їм планувати своє майбутнє, врятує колективи – те саме середовище, без якого університети мертві. А ще, поверне у студентське життя справедливі оцінки: двійка чи відрахування не матимуть наслідків для педагогів.

Протягом останніх років Україні з'явилося чимало корисних ініціатив з підтримки науки. Запрацював Національний фонд досліджень, що надає науковцям гранти. Міністерство провело ґрунтовну атестацію закладів освіти і запровадило давно омріяне базове фінансування науки в університетах. Невдовзі розпочне роботу Національна система дослідників. Росте кількість великих національних стипендій для успішних науковців, зокерма і молдих. Але всі ці реформи не мають сенсу, поки найуспішніший науковець може втратити своє місце через нестачу студентів. З цим треба закінчувати, і закінчувати терміново.

Окрім викладацької і наукової роботи є ще й методична. В Україні критична нестача підручників для вищої школи. За останні 20 років не видано жодного підручника з загальної систематики, теорії виникнення життя, філогенетики, протистології, палеоботаніки, геноміки (і взагалі так званих "omics"), структурної біології, майже не видаються визначники живих організмів. І це я перерахував лише проблему у своїй галузі. У нейронауках, молекулярній і популяційні біології ситуація не краще. А знаєте чому немає цих підручників? Бо у тих, хто здатен їх написати, немає на це часу — він веде 10 предемітв у групах, скорочених до 1 студента. Якщо ви платитимете викладачу зарплату за написання книжок – в Україні за лічені роки виникне власна бібліотека літератури для вищої школи – бібліотека, відсутність якої ставить нас на один щабель з найвідсталішими країнами світу.


Видача Google за запитом «підручник протистологія».  Лише російські джерела. Завтра вам знадобиться протистолог, а його вчора вже звільнили. Він навіть підрчника не встиг написати.

Але, зауваже читач, як же тоді стежити за якістю? Якщо університет перетвориться на річ у собі, звідки у викладачів візьмуться стимули до наполегливої праці? По-перше, якщо людина досі не звільнилася з системи вищої освіти, то мотивації в неї – хоч греблю гати. Інших причин, окрім відданості професії, вже й не лишилося. По-друге, ось тут як раз і знадобляться нещодавні напрацювання з атестації установ і створення бази дослідників. Час від часу (не щороку) держава може перевіряти заклади, оцінювати їхню продуктивність і корегувати штати працівників. Тільки рішення мають залежати не від демографії, а від зовсім інших критеріїв.

Держава повинна докорінно змінити політику щодо залежності штатів вищої освіти. Необхідно терміново:

  1. Скасувати пряму залежність кількості штатних посад викладачів від кількості студентів, залишивши тільки залежність годин навчальної роботи.

  2. Запровадити мораторій на скорочення ставок викладачів принаймні у прифронтових і переміщених закладах освіти.

  3. Запровадити мораторій на ліквідацію кафедр, факультетів і закладів освіти, мотивовану нестачею педагогічного навантаження.

  4. Гарантувати збереження не менше 60% від посадового окладу працівників системи вищої освіти (наукова, методична та організаційна складові) незалежно від наявності аудиторного навантаження.

  5. Запровадити державне замовлення на створення Бібліотеки вищої освіти: дозволити зараховувати написання підручників, посібників та інших освітніх видань як повноцінне робоче навантаження, що оплачується державою.

  6. Припинити практику щорічного перезатвердження штатів, забезпечивши викладачам довгострокову стабільність у відповідності до контракту.

  7. Заборонити примусове залучення викладачів до рекрутингу абітурієнтів.

  8. Інтегрувати систему вищої освіти з існуючою системою фінансування науки і перспективною системою фінансування методичної роботи. Зробити наукову і методичну атестацію працівників пріоритетним фактором формування штатів.

Без виконання усіх вимог ми приречені.