Український Донбас проросійський? Факти, які руйнують історичні міфи

За часів радянського панування та і за часів вже незалежної України істориками та політиками штучно нав'язувалася думка, що Донбас – це винятково червоний пояс, і комуністична ідеологія там домінуюча.

І це несправедливо. 

Факт перший

Словник української мови уклав учитель з Луганщини.

Борис Грінченко вчителював на Луганщині. За цей час він створив абетку і книжку-читанку для школярів східного регіону, щоб вони вивчали українську мову. Він упорядкував чотиритомний словник на 68 тисяч слів. На початку ХХ століття це був найповніший і лексично найдосконаліший український словник.

Факт другий

На зазомбованій нині російською пропагандою Луганщині існував потужний український партизанський рух, який воював з радянською владою.

У часи перших національно-визвольних змагань 1918–1924 років на теренах Луганщини діяли чисельні повстанські загони, які вели запеклу боротьбу проти московсько-комуністичних зайд. Соціальну базу повстанців складало сільське населення, на їх боці були 70% козаків та 60% селян-середняків. Їх об'єднувало незадоволення політикою радянської влади, особливо такі моменти, як продподаток. 

За підтримки місцевого населення, яке вороже сприйняло появу московсько-комуністичних завойовників, вдалося створити організований збройних рух, який охопив практично всю сучасну Луганщину. Запекла збройна боротьба тривала до середини 20 років минулого століття, що свідчить як про підтримку повстанського руху місцевим населенням, так і про його масовий характер.

В одному з військових донесень того часу писалося: «Радянська влада існує лише біля лінії залізничної колії на відстані гарматного пострілу». Є ще одна чекістська оперативна довідка: «У Старобільскому районі протягом місяця ріст бандитизму... як місцевих, так і організованих банд значно збільшився. Через це радянської влади практично не існує...».

Примітно, що у боротьбі проти українських повстанських загонів саме на Луганщині радянські каральні органи вперше застосували практику використання провокативних повстанських загонів та масового терору проти місцевого населення. 

Разом з посиленням каральної системи та безжального терору V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім «бандитам», які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10 000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні.

А вже у липні 1921 року тодішній головнокомандуючий всіма збройними силами Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки Лев Каменєв у доповіді В. Леніну про стан боротьби з бандитизмом змушений був визнати  про успішний характер діяльності 18 повстанських загонів лише на Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників.

Факт третій

У часи других національно-визвольних змагань на теренах Луганщини діяло потужне націоналістичне підпілля. Крайовий провід ОУН (б) очолював професор Бернацький. Про масовий характер націоналістичного підпілля свідчить той факт, що за часів німецької окупації було страчено більше ніж сто українських підпільників. Бернацький був розстріляний у 1946 році органами НКВС.

Штучно нав'язувалася думка, що тільки на Західний Україні існував збройний спротив радянській і нацистській окупаційним владам у роки Другої світової війни. Але останній бункер ОУН на Донбасі був викритий восени 1950 року поблизу Горлівки. Там знайшли зброю та агітаційні матеріали.

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН (б), яку очолював Василь Підгородецький.

У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці. Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку.

Ці факти наочно руйнують штучний міф про те, що на Донбасі не було українського підпілля, що воно мало локальний характер, і що було придушено радянськими каральними органами ще у 1940 роках. Це неправда.

Факт четвертий

Саме українська Донеччина і Луганщина – мала батьківщина шістдесятників.

Василь Стус більшість свого життя прожив у Донецьку. Навчався в педагогічному інституті, працював на шахті, вчителем у школі. Пережив п'ять років таборів, три – заслання. Помер, відбуваючи другий тюремний термін. 

Іван Світличний народився у селі Половинкине Луганської області. Літературознавець, мовознавець, поет. Один із найактивніших діячів руху українського опору радянській владі у 1960–1970-х роках. Був репресований. 

Микола Руденко народився на Луганщині. Воював із гітлерівським нацизмом. Руденко – співзасновник Української Гельсінської групи.

Іван Дзюба – активний учасник руху за незалежність України, дисидент радянських часів, Герой України. Один із засновників «Народного Руху України».

Анатолій Лупиніс дитячі роки провів на Донеччині. У 1956 році був заарештований за організацію студентських виступів. Саме Анатолій Лупиніс був ініціатором заснування «Меморіалу» та Української міжпартійної асамблеї (УМА), яка з часом перетворилася на УНА-УНСО.

Факт п'ятий

На Донбасі страйкували проти радянської влади.

У 1957 році у Хрестівці (до перейменування – Кіровське) на комсомольському будівництві загинув шахтар. Гроші на поховання адміністрація шахти відмовилася видавати. В місті відбувся організований протестний виступ проти свавілля представників комуністичної влади. Щоб придушити цей страйк, до міста стягнули війська.

Факт шостий

Шахтарські страйки на Донбасі періоду 1989-го і початку 1990 років крім економічних мали і політичні вимоги.

Так, наприклад, 6 березня 1991 року страйкуючі шахтарі Донбасу висували винятково політичні вимоги: державний суверенітет України, скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, деполітизація ЗМІ, деполітизація Комітету держбезпеки, армії та МВС. 

Якщо мовиться про шахтарські страйки 1989 року, то варто згадати, що 3 серпня 1990 року було ухвалено закон про економічний суверенітет України. Після цього був цілий «парад суверенітетів» колишніх радянських республік.

Але, на жаль, змушений констатувати, що національно-демократичні сили не використали ці страйки. До речі, у 1990 році шахтарі Донецька виступили на захист єдиної української школи Донецька. Передача будівлі українській школі була однією з вимог. Чому не скористалися? Це питання до деяких романтиків. «Народний Рух» не скористався цими організованими виступами, аби зробити докорінні зміни. Варто зауважити, що тоді ці страйки охопили всю Україну. Крім шахт Донбасу страйкували ще й 12 підприємств Червонограду.

Факт сьомий

Культура політичних протестів почалась не з Києва чи Львова, а з Луганська. 24 серпня 1998 року на День незалежності співробітники спецпідрозділу МВС України «Беркут» розігнали шахтарський Майдан в Луганську. Тоді постраждали 22 шахтарі та 12 працівників міліції.

І на останок. Більшість того «корінного» російськомовного населення сходу України з'явилося там після Голодомору. Вони замістили собою знищене українське населення. Так чому я маю перейматися долею представників народу, який приїхав і зайняв оселі мого знищеного народу?

Українським по духу і змісту Донбас стане тоді, коли туди повернеться українська влада. Коли життя на Донбасі буде наповнене українським змістом. До влади на Донбасі має прийти українська політична еліта, яка докорінно змінить ситуацію у регіоні.