Руйнування економіки через руйнування бізнесу
...І це не про податки для ФОП, і не про блокування податкови накладних. Є дещо більш руйнівне і на відміну від економічних питань складне для вирішення.
В Україні ми звикли до жорсткої критики бізнесу, і це нормально для демократії та ринкової економіки, що будуються. Але все частіше під виглядом критики та «боротьби за справедливість» підприємці опиняються в ролі зручних мішеней. Рейдери використовують суспільну економічну неграмотність, правоохоронні органи і медіа, граючи на низькому рівні довіри «всіх до всіх».
Дані, про які не прийнято говорити вголос
Advanter Group проводить регулярні дослідження ділового клімату та поведінки підприємців. Недовіра до держави, очікування дій з її боку, які погіршать стан бізнесу, стали основною причиною уповільнення діловї активності. Інше наше масштабне соціологічне дослідження виявило закономірність, яка неприємно вражає: рівень довіри до публічних інститутів — держави, медіа, правоохоронних органів — є одним з ключових предикторів рішень бізнесу щодо прозорості та «вибілення» своєї діяльності. Іншими словами: чим нижча інституційна довіра, тим більше підприємців свідомо обирають релокацію за кордон, припинення діяльності або «тінь».
Це не моральний вибір і не корупційна схильність — це раціональна відповідь на сигнали середовища. Якщо публічність веде до переслідування без доказів, то мовчання і непомітність є оптимальною стратегією виживання. Виходить парадокс: чим активніше держава і медіа «полюють» на видимий бізнес, тим менше бізнесу залишається у видимій зоні.
Коли до мене як до голови Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України звертаються підприємці, в яких вимагають хабарі чи яким пропонують «рішення» з боку локальної податкової, я пропоную звертатися до НАБУ, ставати викривачами. Натомість в більшості випадків підприємці кажуть мені, що корупція — і центральна, і регіональна — побудована так, що навіть якщо буде викрито і засуджено одного нечесного представника влади, то потім до тебе прийде його «родич» з іншого органу і змусить заплатити. Або анонімні телеграм канали чи — що набагато гірше — відомі ЗМІ будуть використані для того щоб знищувати бізнес комунікаційно.
Якщо щодо правоохоронних і регуляторних органів в нас є відповідь «що робити» — перезавантажувати за тими ж принципами що і БЕБ, декріміналізувати економічні злочини, концентрувати економічне підслідство, — то що робити у випадку недоброчесних комунікацій? Поки немає відповіді. (Давайте шукати разом.)
Саме тому кейси які трапилися з Фондом Руслана Шостака або з Вʼячеславом Лисенко (CEO Club) є небезпечним не як «окремий прояв несправедливості», а як системний сигнал.
За нашими оцінками, Україна вже втратила щонайменше 15% ВВП через міграцію капіталу та підприємницьких команд за кордон. Реальна цифра може бути вищою, якщо враховувати бізнеси, що формально залишилися, але де-факто перенесли центри прийняття рішень і інвестування активів в інші юрисдикції. Кожна медійна розправа, яка не підкріплена фактами, прискорює цей процес.
За моїм проханням, наші юристи і комунікаційники спробували розібратися в схемі, що реалізувалась навколо CEO Club і імені В'ячеслава Лисенка. Схема виявилася передбачувано стандартною для сучасного «медійного полювання». Перший хід — вкидання: «підпільне казино на базі CEO Club». Заголовки, емоції, соціальні мережі. Інсайди без імен, натяки без доказів. Другий хід — поширення: кожне медіа, що хоче хайпу, підхоплює сигнал. Далі те, що мало би зупинити лавину, але не зупинило: Бюро економічної безпеки України офіційно заявило, що діяльність CEO Club і його посадових осіб взагалі не є предметом досудового розслідування.
Зупинилась медійна машина? Ні. Ярлик «підпільного казино» продовжив циркулювати, ніби офіційної заяви не існувало. І ось тут і є справжня діагностика: у здоровій інституційній системі позиція профільного органу є якорем. У нашій — первинний наратив виявився сильнішим за офіційну реальність.
Для бізнес-спільноти це зчитується без перекладу: навіть якщо ти правий юридично, навіть якщо силовий орган підтвердив відсутність справи, медійний ярлик може залишитись з тобою надовго. Відповідно, виходить, що правовий захист гарантує менше, ніж відсутність публічності. Висновок підприємця очевидний.
Три канали, якими медійні розправи знищують економіку
1. Зростання «премії за ризик»
Будь-яке рішення про інвестиції в Україну нині закладає декілька шарів ризику: воєнний, регуляторний, валютний. Кейси Мазепи, Лисенка, Шостака, Пивоварського, Штілермана (FirePoint) додають ще один — «ризик медійної розправи», що не корелює з юридичною реальністю. Це означає: вища вартість капіталу, менший горизонт планування, вищий поріг рентабельності для входу. Для країни, яка потребує десятків мільярдів доларів приватних інвестицій на відновлення, — це прямий і вимірюваний збиток.
2. Стимул до тінізації
Парадокс, який добре відомий в поведінковій економіці: надмірний тиск на видимий, «білий» бізнес створює стимул іти в тінь. Публічна діяльність, членство в бізнес-асоціаціях, клубах, участь у відкритих дискусіях із державою — все це перетворюється на фактори ризику. Чим більше ти на виду, тим простіше по тобі «бити». Результат: ті, хто будує прозорий бізнес і хто міг би стати двигуном відновлення, першими отримують удар. Тіньовий же бізнес — мовчить і виживає.
3. Руйнування довіри як базового активу відновлення
Наші дослідження виявляють прямий зв'язок між рівнем інституційної довіри і готовністю бізнесу інвестувати в Україні. Після кожної гучної медійної розправи без доказів цей рівень знижується — причому нерівномірно: найсильніше падає довіра саме у тих підприємців, які ще вчора були готові «грати за правилами». Це не абстракція. Це зміна поведінкової моделі великої кількості людей одночасно. Наслідок — кумулятивне скорочення прозорої підприємницької активності, яке не видно в жодному окремому кейсі, але дуже добре видно в динаміці реєстрації бізнесу, виходів на нові ринки, рівня кредитування та капітальних інвестицій, в показнику Ukrainian Business Index (ми вимірюємо його з 2010 року).
Свобода слова — пріоритет демократії, а не інструмент розправи
Захисники медійних розправ зазвичай посилаються на свободу слова і суспільний інтерес. Це важливі цінності, і я — їх прихильник. Але є принципова відмінність між журналістикою, що ставить незручні питання, і конструюванням ярликів без доказів. Суспільний інтерес завжди на боці хайпу. То може наша спільна задачу зробити суспільним інтересом справедливість і правду?
Я сам безіменно постійно переказую гроші журналістам-розслідувачам для підтримки їхньої діяльності. Як людина, яка вела телевізійні передачі і має багато друзів-журналістів з великою повагою ставлюся до професії журналіста.
Звичайно, я далекий від чорно-білої думки про підприємців, журналістів, правоохоронців.
І точно не вважаю, що маю право критикувати журналістів чи стандарти журналістської діяльності. Це скоріше питання до спільноти — як нам спільно виправити ситуацію. Якщо ми вважаємо, що чкісна журналістика це факти, джерела, право на відповідь, а також — ставити питання і розраховувати на відповідь. Вона коригує свою позицію, коли отримує нову інформацію — наприклад, офіційну заяву БЕБ про відсутність досудового розслідування. А ось «медійне полювання» — це навпаки: спочатку вирок, потім пошук доказів, а корекція не передбачена взагалі.
Свобода слова це також і відповідальність. Підприємець відповідає за кожне своє рішення — економічно, юридично, репутаційно. Ті, хто формує публічний порядок денний, також несуть відповідальність за свої рішення у вигляді текстів. Мова не про власну думку, а саме про поводження з фактами.
В кейсі CEO Club В'ячеслав Лисенко обрав правовий шлях — і це принципово важливо. Він не пішов у тінь, не замовчав ситуацію, не вдався до симетричної брудної гри. Він звернувся до суду. Це та поведінка, яку ми в Коаліції хочемо заохочувати в бізнесі. І саме тому системна відповідь інститутів — медіа, судів, регуляторів — на цей кейс матиме значення далеко за його межами.
Що робити: три рівні відповіді
1. Держава: «правила гри» важливі
Якщо ми серйозно говоримо про відновлення і залучення інвестицій, держава повинна зробити просту річ: перестати бути пасивним спостерігачем «полювань» і почати будувати інституції захисту репутації. Презумпція невинуватості — це не декларація, а робочий механізм. Силові та регуляторні органи повинні мати чіткі процедури реакції на комунікаційний тиск: не підігрувати хайпу, а твердо комунікувати офіційну позицію навіть тоді, коли вона «нецікава» для аудиторії.
Для підприємця, який грає за правилами, держава зобов'язана надавати простий сигнал: якщо ти дотримуєшся закону — ми не дозволимо зробити тебе мішенню ні силового, ні медійного переслідування.
2. Бізнес-спільнота: консолідація замість мовчання
Бізнес-спільнота роками сприймає подібні кейси як чужу проблему. «Не мій рівень», «не мій сектор», «може, там щось і є». Це помилка, яка коштує дорого. Мовчання — це згода з тим, що «полювання» є нормою. Кожна відсутня колективна заява — це ослаблення горизонтальних зв'язків, які могли б стати реальним захистом.
Нам потрібні механізми швидкої колективної реакції: спільні заяви, незалежні експертні оцінки, майданчики для донесення позиції підприємця до ринку і суспільства. Коаліція бізнес-спільнот давно наполягає на формалізації «кодексу публічного діалогу» між бізнесом, медіа і державою — і кейси Лисенка, Мазепи, Шостака та інших підприємців є ще одним аргументом на користь того, що це назріла необхідність.
3. Медіа: факти важливіші за наратив
В співдії з медіа для бізнесу важлива сама співдія, побудована на відповідальності, відкритості. Точно бізнес-спільноти готові до відкритості, то спільної роботи по викриттю не доброчесного бізнесу, боротьби з рейдерством і корупцією. Якщо ж медіа віддають перевагу хайпу, то це проблема не одного підприємця чи кейса, а проблема майбутнього економіки. В країну, де конкурент може знищити тебе медійно, і медіа не несуть відповідальності за обʼєктивність, інвестувати точно не будуть.
Україна приречена перейти на трек швидкого економічного зростання, бо ми втрачаємо підтримку і знов стаємо крихкими. Зростання потребує економічної активності і інвестицій — а все це відбудеться лише за умови партнерського, довірчого ставлення до тих, хто економічне зростання забезпечує.
