Днями до мене звернулася журналістка українського онлайн-видання «ФОКУС» за коментарями для великого матеріалу про анонсований Центр протидї дезінформації. Я ретельно і детально відповів на усі питання. Однак, в кінцевий матеріал, посилання на який я спеціально не даю, увійшли не усі мої репліки, а ті, які здавалися правильними журналістам. На мій погляд, це значно спотворило мої відповіді. Особливо, враховуючи той факт, що вони були подані поряд з відповідями радника керівника Офісу Президента України Михайла Подоляка.
Тому, я вирішив окремо написати усі запитання і відповіді, щоб можна було чітко побачити і зрозуміти мою позицію.
- Як ви вважаєте таку ініціативу від влади — створення центру протидії дезінформації при РНБО — чи є воно безпечним для свободи слова?
Не бачу жодного зв'язку між протидією дезінформації і загрозами для свободи слова. Ми про це ведемо дискусію з 2014го року. Про обмеження свободи слова в цьому контексті пишуть виключно медіа і блогери, пов'язані з російським впливом в Україні.
- Чим має займатися такий центр? Хто там має працювати? Хто має розробляти критерії пошуку та визначення фейків?
З моєї точки зору, така структура має займатися детекцією загроз інформаційного характеру, перевіркою інформації, аналітикою, та допомогою усім органам влади у прийнятті рішень щодо комунікації з громадянами України та забезпечення ефективності цієї комунікації. Іншими словами, грубо кажучи, сам Центр не має бути тим, хто поширює інформацію. Він має «підносити патрони і снаряди» прес-службам відомств, які потрапляють під інфоатаки. По суті — такий собі, бек-офіс урядових комунікацій, невидимий, але дуже ефективний у координації дій.
Там мають працювати аналітики, комунікаційники, спеціалісти з медіа-питань та державних комунікацій. Критерії та принципи пошуку і визначення фейків уже давно описані у десятках і сотнях статей і книг.
- Чи потрібен взагалі такий центр від влади, якщо працюють громадські організації, наприклад, Stopfake
У 2014-му році він був потрібен як повітря. Роль такого органу виконував Інформаційно-аналітичний центр РНБО, який був замінений у 2015 році Міністерством інфополітики. У 2017 році, після появи Доктрини інфобезпеки, ми з Артемом Біденко хотіли сформувати групу своєрідного спецназу кризових комунікацій для підтримки урядових структур у протидії фейкам.
На даний момент, і філософія, і сама суть рефлексивного управління, частиною якого є дезінформація — змінилася. Відбувається еволюція загроз. Я не впевнений, що така структура може нас від чогось урятувати.
- Навіщо потрібен на вашу думку другий «центр» при МКІП?
Я не можу дати відповіді на це запитання. Прошу не забувати, що є ще Центр кібербезпеки, а ще Данилов анонсував Національний центр координації стійкості. Логіку створення такої кількості Центрів, я, на жаль, поки що не розумію.
- Ви написали, що відбувається єволюція загроз і така структура нас не врятує. Про що йдеться? І що може врятувати?
По-перше, потрібно ще раз і ще раз повторювати, яку саме задачу ми вирішуємо і яку функцію держави виконуємо. З моєї точки зору, вона полягає в тому, щоб кожен громадянин України отримував адекватну, здорову, об'єктивну інформацію про свою реальність, щоб робити відповідні рішення — чи то на виборах як виборець, чи то кожного дня як громадянин. (Наприклад, про вакцинацію)
Для виконання цієї задачі жодного Центру чи їх набору не буде достатньо. Необхідна система стратегічних та урядових комунікацій в масштабі усієї держави і державних органів. Центр може бути ефективним допоміжним елементом в ситемі. Поки що систему в нас підміняють собою панове Подоляк і Арестович, які навіть держслужбовцями не є.
По-друге, сама ідея «боротьби з дезінформацією» вже себе вичерпала. Саме тому, з'явилася здорова і правильна ідея Центру стійкості і концепції стійкості, яка має успіх у західних країнах. «Боротьба» завжди буде тільки реагуванням на загрози. А нам потрібно розвивати конструктивні і проактивні ініціативи. Як наприклад, інституалізацію та розвиток one voice policy, чим власне і займалося Міністерство інформаційної політики до його ліквідації.
