Як тебе не любити, Києве мій (с) Скотыняка така
В нас дуже дивний народ. Він хоче, щоб хтось щось зробив за нього. Щоб хтось зробив щось, щоб йому стало краще жити. А якщо живеться погано, то завжди є хтось винний, хто не зробив йому, щоб йому стало краще жити. А в пенсіонерів взагалі винні всі — і депутати, і молодь, і сусіди. Навіть коли люди кричать «повісити їх!», «посадити їх!», «закидати їх камінням!», «плюнути їм в рожу!», — вони мають на увазі, що хтось, не вони, а хтось повинен це зробити. Вони самі можуть плюнути в рожу, але краще хай це зробить хтось інший.
Мабуть це ще пережитки совка, в якому люди звикли до того, що від людини нічого не залежить, а дати чи взяти може лише держава. Скоріше за все так і є.
Тобто ми і досі вимагаємо, щоб хтось щось там змінив, щоб всім стало краще жити. Так, звичайно там, у державі є проблеми: погані реформи, розкрадання державних коштів, дебільні закони та інше. Але то є там, а ми живемо тут. А тут живемо ми, а не депутати, і депутати нам не допоможуть жити тут в чистоті і порядку, навіть якщо штраф за неприбране гівно від собаки буде 500 євро. Бо всеодно наші люди будуть сподіватися, що це хтось прибере, що якщо сміттєпровід забився, то кульок зі сміттям можна поставити поряд, прямо у під'їзді, бо в квартирі він буде смердіти, а у під'їзді хай смердить. А у мусоропровід викине той самий таємний хтось, хто призваний покращити наше життя.
Бо самі покращити своє життя ми не хочемо. Чи не можемо. Чи просто не знаємо, що можемо. А якщо і знаємо, то не хочемо
