Українці з багатьма складнощами миряться, тренують на цьому власне почуття гумору (пам'ятаємо Лесине «„щоб не плакать, я сміялась“»), і загалом, ця риса національного характеру корисна і сильно спрощує непросте життя. Але от питання: чому складнощі найчастіше не просто якісь-там перешкодинки, а одразу 80-го левела? Якщо це відвідування паспортного стола, хай їм земля буде камінням, чи то сучасних ЦНАПів, то обов'язково з необхідністю ходити туди кілька днів поспіль по кілька годин кожен раз, і все це без відчутного профіту. Якщо податки, то так, щоб сам чорт в тих вимогах ногу зламав, не те, щоб якась людина без досвіду роботи у податковій інспекції. Якщо поїзд, то так, щоб як виходиш із вагону, то щиро радів тому, що вийшов звідти живим.

О, Укрзалізниця — це моя окрема і велика любов. Взимку отримуєш або повноцінний сеанс сауни з ароматерапією «„Свіжозвільнені від диктатури взуття шкарпетки“», або одразу ж з поїзда прямуєш в аптеку за ліками від щойно отриманої застуди. Влітку — ризик серцевого нападу від тої-таки сауни. Щоправда, нещодавно з'явилося дещо нове: тепер інтернет-сайт УЗ під час оформлення квитка чесно попереджає, що у вагоні відсутнє кондиціонування. Типу бачили очі, що брали і далі за текстом. Але проблема в тому, що вибору у тебе фактично немає. Наприклад, можна обрати купе. Але не все так просто. По-перше, не факт, що знайдеться купейний вагон із кондиціонуванням. По-друге, у сезон відпусток навіть у той день, коли відкривається продаж квитків (тобто за 35 днів до запланованої поїздки) половини квитків уже нема. І якщо ви не маєте тьоті/кума/свата/брата, що працює в УЗ, не факт, що зможете купити нормальне місце навіть за нормальні гроші. Про адекватний сервіс не казатиму, бо то також лотерея: хтозна, чи буде у вас притомний і тактовний провідник, чи людина, що принципово не розуміє української мови, або й гірше (були у мене випадки провідників-рєшал і провідників-пікаперів, прекрасних у своєму «„за двадцятку кури у тамбурі хоч усю дорогу“» і «„мала, приходь на пиво в купе до мене“»).

Але найбільший парадокс у тому, що навіть за твого бажання заплатити гроші і отримати нормальний сервіс, ти просто не можеш його отримати в принципі (СВ не розглядаю, бо маю на увазі все ж варіант не за всі гроші світу).

Порівнюю з тим, що знайоме мені вже більш-менш добре. В Німеччині за 20 євро (це усереднено, можливі знижки ситуативні і багато знижкових програм на будь-який смак) ти отримуєш кондиціонований вагон у поїзді, який проїжджає 200 км за +-2 години. Проектуючи це на українські реалії, з Києва до Одеси можна було б їхати 4-5 годин, а не 13-14, як їздять нічні швидкісні. Звісно, існують Інтерсіті, які за 5-7 годин домчать тебе в найбільші міста України.

Але люди, що складали розклад ІС, однозначно не думали про те, що не для всіх, ох не для всіх пасажирів точкою В буде саме велике місто, а не інше містечко, в яке з того великого ще доїхати потрібно. І от приміром, приїжджаєш ти в більш-менш комфортному ІС з Києва в Одесу о 23:45 і що далі? А Одеська область, між іншим, — найбільша в Україні, і облцентр — це великий транзитний пункт для жителів Одещини. І от куди йти в такий час? Вписуватися до знайомих? І скільки разів це можна зробити, або скільки більш-менш близьких знайомих треба для цього мати? Ночувати в готелі (дуже виправдане, зручне і економне рішення, ага) чи на вокзалі (на прекрасному, чистому Одеському вокзалі, де немає напівкримінальних/напівживих від алкоголю колег-ночувальників, і пахне свіжозірваними польовими квітами, а в туалетах тобі дозволяють відмотувати стільки туалетного паперу, скільки тобі потрібно, ага)? Чи брати таксі? З Одеси до Затоки, приміром, — від 400 грн плюс нічний тариф, і ще спробуй знайди таксиста, який просто і безпечно довезе, а не вб'є, не пограбує, не згвалтує, не вляпається в ДТП (були прецеденти). А якщо ще й шукати машину, де є ремені безпеки... ну, існує легенда про дівчинку, яка ще на початку ХХ ст. почала шукати таке таксі, кажуть, шукає й досі.

Отже, ІС — це така собі цукерочка для жителів великих міст, абсолютно непридатна для більшості подорожувальників у менші населені пункти.

Звісно, лишається варіант із купейними вагонами. Але окрім лотереї, дбайливо приготованої працівниками УЗ для всіх своїх клієнтів, є ще один момент. Я жінка. І щоб потім не казали, як це полюбляє наше традиційне суспільство, що «„самавінавата“», «„нада била думать, с кєм єдєш“» і «„ти шо нє відєла што он нєадекватний“», я принципово не їжджу купейними вагонами. Бо це потенційно небезпечно для мого здоров'я і життя. Бо їздила з розвеселими внаслідок ненормованого вживання алкоголю людьми, і хтозна, які богині дозволили мені відбутися лише зіпсутими нервами, а не ПТСР чи чимось гіршим. Бо я жінка, і фізично слабша за більшість чоловіків, а вірити у благородних та уважних лицарів із сусіднього купе, які прибіжать і врятують дівочу честь, я давно розучилася. «„То використовуй жіночі купе!“ — скажете ви, і будете абсолютно праві. Але жіночих купе в УЗ — тадам! — немає і не планується. Бо тю, половина населення країни щось там хоче і потребує? Хм, ні, ми не бачимо попиту на таку послугу. (От дівчата, хто б хотіла і платила за жіночі купе? Бо я б навіть більшу ціну за це згодна була б сплачувати).

І от де вихід із ситуації, коли в тебе є потреба (і я переконана, що далеко не лише в мене), є гроші, які ти готова заплатити, але послуга, якої ти так потребуєш, у принципі відсутня?

Я подумаю про це завтра, якщо переживу 30-ти градусну спеку протягом 13 годин на верхній полиці плацкарту, заповненого дітьми, які стогнуть уві сні, старенькими з тиском та хворим серцем і пахучими чолов'ягами з пляшками пива і „«веселими»“ історійками на весь вагон. Зате всього 140 грн, чьо.