Після «Спіймати Кайдаша» я таки повірила, що українське кіно може бути живим та органічним, смішним та логічним, може існувати без пафосу та моральних повчань, може говорити про нас так багато, водночас не вказуючи нам, як саме і про що саме і з яким саме результатом ми маємо це все відрефлексувати. Словом, після Кайдашів мені згадалася ще одна робота, якій вся моя френд-стрічка виспівувала хвалу. І чесно заплативши за перегляд, я таки чесно додивилася її до кінця. І чесно вам скажу, що такого рідкісного гі... (закреслено) неякісного кінопродукту не бачила давно. Йдеться мені про фільм «„Мої думки тихі“» (2019) Антоніо Лукіча.
Я, звісно, покладалася не лише на відгуки своїх френдів і френдес, а почитала ще трохи критичних відгуків. Так от, критики відмічають гумор, акторську гру, та музичний супровід фільму. І о так, мені є що сказати за кожним із пунктів!
Левова доля витрат бюджету фільму пішла на придбання прав на пісню Spice Girls "'Viva Forever'". Краще б творці фільму трохи грошей лишили на закадровий сміх. Тоді б оті 3-4 секунди паузи після сцен, котрі мали би бути смішними, хоча б мали виправдання. Знаєте, як в ток-шоу чи всяких сіткомах дотягують до потрібного хронометражу, не витрачаючи при цьому час і кошти на додаткову роботу сценариста? Натомість, в МДТ ефірний час заповнюють важливими для сюжету (насправді ні) паузами, котрі розкривають нам персонажів (насправді ні), дають час глядачам посміятися після вдалого жарту (хоча у фільмі єдиний вдалий жарт — мініатюра з іграшкою, показана стоматологом), або натякають на певну моральну/етичну/філософську/світоглядну проблему, яку глядач мав би обдумати (в найбанальнішому розумінні отих вищенаведених прикметників).
Щодо гумору у фільмі, ні, не так, щодо Гумору у фільмі, то гумор, мабуть, заховався десь там, де один маленький прикордонник сидить на колінах у прикордонника побільше? Чи ота напіверотична сцена, де папугу намагаються розговорити? Господи, та я навряд чи маю в своєму глядацькому досвіді щось більш гидке, ніж оця сцена. Чи смішно має бути, коли один з ченців тицяє фак купцю? Ахахаххаха, та шо ж я як дурне, ну то ж він каже, шо то не фак, а рєально — то фак, смішно ж ну ахахахаха. Десь в дев'ятому класі на уроках біології школярі демонструють десь такий самий рівень Гумору, як оце тут.
До речі, а нащо нам взагалі оті майже десять перших хвилин розказували про ченців і зуб Христа? Дуже ж логічно додати три нових персонажі, іншу хронологічну та сюжетну лінію просто для того, щоб... А щоб що? Чи це все було просто для того, аби показати болото, в якому потім ГГ переживе свою пригоду? За такий обоснуй навіть у фанфіках сварять, а тут норм, премії та відзнаки, хороший фільм, ага.
Взагалі, говорячи про акторську гру оцього відзначеного Національною премією кінокритиків «Кіноколо» як «Відкриття року» (2019) творіння, не можу не згадати головного героя, котрого зіграв Андрій Лідаговський. Як, ну от як може головний герой протягом всього фільму свій текст мимрити, муркотіти, шепотіти, та що завгодно, але не говорити нормально та чітко? Скільки разів я прокручувала назад просто для того, щоб розібрати хоч щось в «яфрілансєрекспротуюзахіднимкраїнамзвукинашихтварин»! Чи оце мимрення — це така собі художня фіча, яка допомагає розкрити якусь рису характеру головного героя? Але навіть якщо так, артикуляція для актора — одне з ключових умінь. А тут — людина, яка цього вміння просто позбавлена. А ще позбавлена вміння інтонувати і хоч якось додавати емоцій у свої репліки (блін, чувак, у тебе мама помирає, а ти кажеш «мамащозтобою» так, ніби просиш пачку цигарок у ларьку!). З мімікою — теж великі проблеми. Та що там казати, через 15 хвилин після перегляду фільму я не могла згадати, як звуть головного героя! Ну дуже характерний (ні) образ створив Андрій Лідаговський. Але особливо ця відсутність акторських вмінь помітна на тлі прекрасної гри Ірми Вітовської. Аби не вона, навряд чи я б змогла таки додивитися цей фільм до кінця.
Проте одна хороша акторка не може витягти на собі весь фільм з його нелогічним сценарієм, персонажами, які раптово з'являються і так само раптово зникають, нічого не даючи сюжету, зате забираючи ефірний час (що, певно, і є метою їхньої появи у фільмі), по-дурнуватому збалансованим звуком, коли аби розчути в тому мимренні слова, додаєш гучності, а потім раптовий саундтрек тебе оглушує. І твоїх сусідів по будинку теж, мабуть, оглушує. Красиві сцени гір та тваринок, хороша Ірма — ото й усе хороше, що тут є.
Я можу ще дуже довго перелічувати свої претензії до фільму, зокрема, непрописану мотивацію персонажів (хоча б головних), затягнутість, претензійність, дурнувате музичне оформлення (окрема моя любов — пісня Spice Girls, котру раптом співають у церкві — нащо? чому? для чого? як це пов'язано з тим, що саме ця пісня грала на початку фільму в машині головної героїні? що це має сказати мені як глядачці?) тощо. І це я навіть не торкаюся феміністичної критики цього «геніального» кіна, бо там в розгрібання мізогінного лайна можна по вуха застрягнути, як той Вадим у багні. Словом, відкритих питань до фільму — безліч, і в даному випадку це абсолютно не є ознакою хорошого твору мистецтва, а радше навпаки.
