Рідко (мабуть, так рідко, що аж ніколи) виходжу я з українського поїзду без побажання всім причетним як мінімум срачки на кілька тижнів. Я таки переконана, що аби на кожну спробу намахать/обійти загальні правила людина отримувала кілька годин усамітнення в туалеті, то ми б дуже швидко стали набагато більш законослухняною країною.

Цього разу я тестила комфортність (хахахах) інтерсіті Київ-Одеса. За свої 750 грн пасажир_ка отримує не лише стрьомною синенькою тканиною вкрите місце у першому класі, але й зближення із народом. З народу, між іншим, дуже видно, хто бодай трошечки поважає державні інституції та закони. Якщо раніше це було просто визначити за тим, що людина не ходить курити в тамбур та не п'є якесь спиртовмісне пійло, то в часи коронавірусу найбільш простим чинником для визначення, хто перед тобою, таки громадянин_ка чи представни_ця охлосу, стала видимість носа та рота.

Залишаючи осторонь питання ефективності масок у протидії розповсюдженню заразі на літеру к, я б хотіла звернутися до вкрай простої думки. Інституції, що наділені держвною владою, а отже, правом приймати рішення та визначати багато моментів у життях мільйонів громадян та громадянок, дійшли висновку, що тим самим громадянам та громадянкам таки варто носити маски у закритих просторах. Що такого надскладного може бути у виконанні цієї найпростішої дії? Навіть більше, дії цілком законної та соціально схваленої. Але любителів намахати та перехитрити систему — аж кожне третє. Причому часто ці люди прекрасно усвідомлюють, що вчиняють неправильно, бо ж коли провідник приходить перевіряти квитки, весь вагон, за виняком кількох асобєнних, сидить у масках, і навіть жоден член (закреслено) ніс із них не виглядає. Як тільки провідник йде геть, маски знову знято. Знято навіть тими, хто трохи соплить і не трохи кашляє.

Моя психіка відмовляється розуміти цей феномен. Це десь із того ж розряду, що й накидання пасків безпеки, коли повз проїжджає поліцейський патруль, котре свого часу так здивувало мене в Грузії. Тільки от аварія з непристібнутим паском загрожує перш за все самому водієві, а не вдягнена маска — іншим.

Людина, яка сидить в масці 7 годин, аби убезпечити інших, котрі не роблять ані найменшого зусилля, щоби відплатити їй тим самим, почувається десь так само, як платни_ця податків: ніби ж робиш для всіх, але в очах більшості тих самих усіх виглядаєш таким собі лошком. Так само лошком почуваєшся сидячи одна в масці серед моря носів та ротів, з яким мимоволі вилітають потенційно коронавірусні слина та соплі. Провідник, проходячи вагоном, вперто не помічає людей, котрі не виконують кількаразово повторене прохання начальника поїзда «„будь ласка, захистіть себе та оточуючих, одягніть маски“». Чого б раптом провідник напружувався, хіба ж йому стільки платять? Питання, хто повинен опікуватися епідеміологічною безпекою в поїзді, лишається відкритим. Мабуть, пасажири, котрим замість спокійно їхати/дрімати/читати, треба воювати з іншими пасажирами, не маючи жодної реальної влади в діалогах типу «„чи не могли б ви, будь ласка, одягти маску?“ — „«ні, я не буду»“.

І в таких ситуаціях повної байдужості до закону, до переживань та тривог інших людей (бо ж таки є люди, які вірять в коронавірус і переживпють через це, і не можуть сидіти вдома безвилазно кілька років), до безпеки вразливих груп, мене охоплює відчай. Бо можна боротися зі злочинністю та з абстрактним злом за добре і правильне. А як перемогти отаке банальне злібце, побутове, хамське, і здається, невикорінне? Саме воно, оце гидотне злібце, повертає з третього ряду, їде 150 км у населених пунктах, сцить у під'їздах і викручцє звідтам лампочки, забирає рулони туалетного паперу з громадських вбиралень, і дозволяє своїм дитинчатам бити ногами у спинки сидіння попереду.

Я це, власне, до чого. Сьогодні у нашої країни свято. Давайте як подарунок їй — а отже всім нам — бути трошки більш громадянами і громадянками.Давайте частіше поважати свою державу в її конкрених проявах, а не лише солов'їно-неньчиній іпостасі. Хай кожен і кожна з нас візьме свою маленьку частку відповідальності за те, на що він чи вона може повпливати, адже навіть маленькі кроки творять дива, а 30+ мільйонів маленьких кроків у напрямку до активного та громадянського суспільства призведуть Україну до відчутно приємнішого життя для нас усіх вже сьогодні. Давайте любити свою державу та одне одного — активно і діяльно. З Днем Незалежності нас!