Якось ми прийшли в гості до моєї колежанки, в якої теж двоє дітей. Я знаю, що мої хлопці досить самостійні, то не пильнувала їх, а спокійно пила на кухні чай і розмовляла з її чоловіком. І тут раптом крик: «О! Боже! Це хто помалював стіну?!» — крикнула зі спальні моя подружка. Вбігаємо усі дорослі, а за нами — мій менший (2 роки) — і гордо голосно заявляє: «Це я намалював!». Подруга чекала, що я буду сварити дитину. А я лише сказала: «то моя вина. Я не пояснила, що в гостях так робити не можна. Давай зараз відмию». Історія закінчилася благополучно, бо все відмилося. Але вона мені нагадала подібну історію із сусідкою. Та жалілася, яка ж її дитина нечемна, бо тільки недавно закінчився ремонт, а вже гарненька зелена стінка пописана червоним фломастером. Маленькій художниці тоді було десь рочків півтора. І коли її мама соромила переді мною, та дитина бідна не знала, де себе подіти. І як би я не говорила сусідці, що це дурниці – щоб хоч трохи зменшити дитині той тягар сорому, який мама з себе перекладала на дитину – та продовжувала бідкатися, як дорого вони заплатили за ремонт..
Чому я не сварю дітей за те, що вони калякають стіни? Бо своїми випацьканими пальчиками, олівчиками чи фарбами, малюк заявляє: «Я є! Я тут!» А ці сліди, які залишає – доказ того, що він ІСНУЄ! Тож уявіть, як дивно чути дитині: «Припини негайно!» Що припини? Існувати? Жити? Ви досі дивуєтесь, чому дитинча не припиняє, або жалісливо протестує проти таких заборон? Наклейте на стінку величезний ватман – і поясніть дитині, що це спеціальний куток для малювання. Кажуть, декому так вдалося врятувати хоч одну стіну ))
