Тільки-но дехто мєдінський бравурно проголосив про те, що Україна стала готовою до компромісів, а голова нашої делегації Арахамія заявив перед телекамерами, що питання повернення Криму і тимчасово окупованих території Донецької і Луганської областей сама Україна пропонує розтягнути на роки, як почалися розмови про зраду.

Рівень довіри до пана Арахамії і до війни був не надто високим, і зараз явно не підвищується. Негатив до нього виник не на порожньому місці, подобається це самому пану Давиду чи ні. Ключові чинники:

1) певні грубість і зверхність пана Арахамії, за які йому з 2019 року багато дорікали;

2) неоднозначне ставлення в суспільстві до партії «Слуга народу» в цілому;

3) він є всього лиш головою фракції своєї партії в парламенті, не є ані міністром, ані головою Верховної Ради, ані навіть заступником голови – але уповноважений вести доленосні для України перемовини;

4) ніхто, звісно, не чекав, що він прямо на перемовинах дасть мєдінському копняка по пиці, але нікому в Україні і не подобається, що він взагалі говорить про якісь компроміси з расєєю.

Зрештою, з часу останніх перемовин будь-яка заява пана Арахамії сприймається в Україні з підозрою. Коротко і чітко претензії суспільства до нього написані в пості Семена Салатенка. Автор хоче звернути увагу на пункт 4 цього посту, в якому прямо вимагається: «вистачить шастать». Не буду сперечатись з паном Семеном, такі поїздки і справді навряд чи додають оптимізму усім, з ким пан Давид спілкується. Так само, як і не додають оптимізму заяви Арестовича, що все одно наступна війна з рф, вже в тридцятих, неминуча – бо жодного бажання залишати цю війну наступному поколінню немає.

І як наслідок, виникає певна колізія: більша частина уряду і парламенту – патріоти, але деякі представники – відверті зрадники. Для прикладу, можна почитати пост Д. Квотермейна. Питання лише в тому, які прізвища конкретно «зливають Україну».

Недавно друг автора задав йому питання: «А ти не думаєш, що відведення військ від Києва – це договорняк? Я дуже боюсь, що зливають Донбас». Ця думка стараннями мєдинського в інфопросторі України постійно ширилась, і певні підстави для цього були (наприклад, ось слушна аргументація Є.Дикого) – аж до того, як стало відомо про різанину в містечках на північному заході Київщини.

Зауваження: автор закликає не осуджувати пана Євгена та усіх, хто був з ним згоден – ніхто не очікував, що расєйська армія настільки перетворилась навіть не в орду, а в банду і каральні загони. Навіть якщо була вказівка від генералів влаштувати геноцид, як мінімум на рівні полковників-капітанів має бути розуміння, що військова прокуратура в рф нікуди не зникла і підпорядковується вона зовсім не шойгу. І автор (імхо, звісно) не сумнівається, що і військова прокуратура, і фсб ретельно фіксують злочини своїх військових – на всяк випадок: 1) щоб було чим грозити, якщо орки почнуть писати рапорти на звільнення; 2) знадобиться в боротьбі «кремлівських веж»; 3) щоб після повалення путінського режиму відразу мати можливість вислужитись перед новою владою.

Крім того, хоч автор на відміну від пана Дикого ніскільки не військовий і навряд чи попаде в слона з десяти метрів, все ж до виходу стада орків з півночі України почав ставитись з більшим оптимізмом, коли стало відомо про деблокаду Чернігова і Конотопа. Власне, так автор другові і відповів: «Якщо це і договорняк – то точно в нашу користь. Орки могли би піти на відхід від Києва, а не на те, щоб повністю забратись з півночі України». З думкою автора можна не погоджуватись, але він вважає, що договорняку не було. Але якщо і був – то тоді Арахамія заслужив на будь-який орден на свій вибір: «вот это развёл – так развёл». 

А взагалі про те, чого далі очікувати і від кого, і на що сподіватись, автор радить прочитати статтю А. Давиденка. Звісно, тримати очі широко розплющеними необхідно, але потрібно і розуміти: вся інформація в тих, хто керує. На недоліки вказувати потрібно, але, вибачте автору за банальність, ця критика не має призводити до вимог негайних кадрових перестановок.

І автор вже чує досить слушне запитання: а що робити з «агентами кремля», яких в українській владі «повно»?

Відповідь банальна: нам нічого – це робота СБУ. Крім того, автор хоче зробити два зауваження, з якими можна погоджуватися, можна – ні; сам автор доводити власну думку і сперечатись за неї не буде через її велику спірність.

Перше зауваження: «агент кремля» – це агент зовсім не за ідею, як та запутінська бабка; він не готовий відправитись на дно вслід за вдк «Саратов». Він спокійно може піти в СБУ з повинною і потім, якщо якась інформація вийде назовні, гордо стверджувати, що він – подвійний агент. Це ківа і шарій вже зробили свій вибір, і їм вже вороття немає (як раніше зробив свій остаточний вибір царьов). Крім того, «агент кремля», як правило, зовсім не передає фсб-нику в плащі та капелюсі пізно вночі секретні дані в обмін на валізу з доларами; скоріш, він буде щось робити на користь расєї і мати з цього свій зиск, а відповідні домовленості ніде і ніяк не занотовані. Як висновок, всі ці «агенти кремля» в будь-який момент легко можуть перевзутись в повітрі і почати працювати на Україну. І більш того, без проблем почати перевербовувати своїх кураторів в Москві (як зізнався під час Євромайдану один депутат з патріотичного табору «у нас повно шпигунів януковича, і вони все знають про нас; але і в них повно людей, що зливають нам інформацію»).

Друге зауваження: Україна переживе навіть декількох явних агентів, що працюватимуть на расєю до кінця. Згадаємо кінець Євромайдану: втекли «президент», прем'єр-міністр, голова СБУ та його попередник, генпрокурор і голова МВС – всі до расєї. Україна тоді втратила (тимчасово, як ми всі знаємо) Крим, але витримала удар такої сили, що зрадниками виявились критичні постаті. І зауважу, що їх підлеглі не виступили зі зброєю в руках на захист свого керівництва і навіть не звільнились на знак протесту. Хоча яник вкладав гроші в МВС і СБУ не жаліючи (навряд чи особливо менше в процентному відношенні, ніж путін вкладає в росгвардію і фсб). Спокійно сприйняли зміну і влади, і вектору розвитку держави. А зараз – і поготів; відвертого зрадника здадуть і закриють швидко.

Питання, чи є Арахамія зрадником, автор відкидає. Навіть не збирається розмірковувати про його компетентність чи патріотизм – зрештою, пан Давид і до приходу у Верховну Раду був айтішніком, мільйонером, а з 2014 року – і волонтером. Хтось, звісно, заперечить: все це не означає, що він впорається з таким завданням.

Але хто сказав, що Арахамія щось зможе вирішувати за всю Україну? Ще раз – до вищих посадових осіб держави він не належить. Він просто веде перемовини, з яких майже жодної користі ("зелені коридори", головна теперішня мета, заради якої ми їх взагалі і проводимо, расєянє відкривають нам зі скрипом, демонструючи ницість своєї натури). Аналогічно, нічого не вирішує і мєдінський. Обидва "головні перемовники" – це громовідвід для суспільств України чи расєї відповідно. Весь негатив ллється на них – просто від самого факту цих перемовин. І мєдінського на них відрядили як найменш корисного з бояр – щоб в майбутньому (коли путін програє війну) саме його кинути на поталу натовпу зет-фашистів, які вимагатимуть крові своєї влади. А рашистський режим вже шукає цапів-відбувайлів. Досить поглянути, як на поталу міжнародному співтовариству виставили небензю, який відкрито бреше на весь світ, що кадри з Бучі постановочні. Піт тече, язик заплітається, погляд опущений донизу – бо все небензя розуміє: ті посли, що пересиджують зараз в М'янмі чи Індії, після повалення режиму повернуться до Москви і будуть працювати далі (ну, принаймні, так ці мгімошні покидьки сподіваються зробити), а його, небензю, і відправлять відповідати як спільника за військові злочини і геноцид.

В свій час Арахамія вже виступив громовідводом – в історії з "корабельною сосною". Язиком патякав саме Корнієнко – але фактично весь негатив отримав собі Арахамія (хоча варто зауважити, що ніхто не змушував пана Давида усміхатися на слова однопартійця).

Після хвилі недавнього хейту пан Арахамія змушений був виступити зі словами, що всі питання вирішуватиме референдум; для частини українців – це ознака слабкості, яку не можна показувати; для расєян – це фактично зізнання в тому, що Україна тягне час, а лопух мєдінський розвісив вуха і слухає "разводку".

І тим співгромадянам, яких сильно непокоять будь-які заяви пана Арахамії, раджу сприймати його "зеленим клоуном", якого просто випустили на сцену, поки готуються більш серйозні номери. Зрештою, донедавна пів-країни так сприймали зе-владу загалом. Навряд чи пан Давид буде вдячний мені за подібне порівняння (якщо йому взагалі на часі гортати чужі блоги), він має право думати про себе значно краще – але, зрештою, саме такий "фронт роботи" нарізав йому президент.