Одного ранку Степан виходить із майстерні та зауважує щось дивне.
За рогом будинку стоїть чоловік у сірому костюмі. Він не рухається, не дивиться прямо на Степана, а ніби застиг у нерішучості.
Степан мимохідь звертає на нього увагу, але потім забуває.
Наступного дня він бачить його знову — цього разу на даху сусідньої будівлі. Стоїть нерухомо, ніби охоронець чи… ніби йому заборонено рухатися.
Через кілька днів подібні люди починають з'являтися всюди: на перехрестях, у вікнах автобусів, у віддзеркаленнях вітрин. Вони завжди на краю зору, завжди нерухомі.
— Або я з'їхав з глузду, або у мене з'явилися сталкери… — пробурмотів Степан.
Він наважується підійти до одного з них. Це жінка у чорному пальті, що стоїть біля рекламного щита.
— Ей, ви хто такі?
Вона не відповідає.
Але щось у її очах нагадує світло вуличних ліхтарів — холодне, функціональне.
Наступного дня світ починає змінюватися. Вулиці злегка нахиляються, наче їх хтось неакуратно пересунув. Деякі будівлі виглядають, ніби вони виросли поспіхом.
Люди продовжують жити, не помічаючи змін.
І тут Степан бачить — одного з тих людей не вистачає.
На його місці — порожнеча. Буквально. У повітрі зяє чорний провал, куди засмоктуються дрібні предмети.
— Це погано… — усвідомлює Степан.
Тепер йому доведеться дізнатися: хто ці люди? Що вони роблять? І, найголовніше, що станеться, якщо зникне ще один?
Степан з тривогою дивився на порожнечу, що залишилася після зникнення одного з дивних спостерігачів. Вона була чорною, наче діра в реальності, але не тягнула всередину людей чи будівлі — лише дрібні предмети: папірці, пил, загублені монети.
Степан вирішив перевірити, чи хтось ще помічає це.
— Гей, дивись! — звернувся він до перехожого, вказуючи на чорний провал.
— На що? — чоловік навіть не зупинився.
— Он, просто перед тобою!
— Там нічого нема.
Люди проходили повз, не звертаючи уваги.
«Значить, це проблема тільки для мене…» — подумав Степан.
Наступного дня ситуація погіршилася.
Будинки почали змінюватися. Деякі стали тоншими, як намальовані на папері. Інші, навпаки, набрякли, неначе їх здувало зсередини.
Вулиці перестали збігатися між собою. Магазин, який завжди був за рогом, тепер стояв на іншій стороні дороги. А вчорашня кав'ярня просто зникла — натомість з'явився будинок, якого Степан ніколи раніше не бачив.
Зник ще один із дивних людей.
Там, де він стояв, знову залишився чорний провал.
— Це не випадковість…
Степан згадав про жінку в чорному пальті, яку він намагався розговорити. Вона й досі стояла біля рекламного щита, дивлячись кудись у нікуди.
Він знову підійшов до неї.
— Ви зникнете наступною?
Жінка повільно повернула голову. Це був перший раз, коли хтось із них змінив позу.
— Це не повинно було статися, — сказала вона. Її голос лунав так, ніби його ретранслювали через старий гучномовець.
— Хто ви?
— Ми — ті, хто підтримує реальність. Ми стоїмо за її межами, стежимо, щоб вона залишалася стабільною.
— І що буде, якщо ви всі зникнете?
Жінка на мить замислилася.
— Тоді реальність розпадеться.
І саме тоді небо тріснуло.
Воно не впало, не розкололося на шматки, а… здулося, ніби хтось пробив голкою величезну повітряну кулю.
Степан побачив, що за небом — лише чорний простір.
І тепер у нього залишилося єдине питання: чи можна врятувати світ, якщо він уже почав зникати?
