Степан зайшов до кав'ярні й підняв руку, щоб зробити замовлення.
— Мені…
— Вибачте, одну хвилиночку! — перебила його офіціантка й обернулася до старенького чоловіка за сусіднім столиком. — Отже, пане Борисе, сьогодні у вас важливий день! Ви нарешті вирішили втілити свою мрію?
— Так, я збираюся відкрити свою пекарню! — урочисто проголосив Борис.
Кав'ярня вибухнула оплесками.
Що тут відбувається?
Степан спробував привернути увагу, але офіціантка вже вручала Борису символічний ключ, а бариста тим часом надихаюче говорив про «силу наполегливості».
«Добре, може, просто дивний день».
Але місто вирішило інакше.
— Усі вітаємо кондуктора Петра! — пролунав голос із динаміка в автобусі.
Люди зааплодували, а сам Петро підняв руку, ніби готувався виголошувати промову.
Степан підійшов до нього:
— Вибачте, а що тут…
— Секунду! — зупинив його Петро й почав говорити в мікрофон: — Дорогі пасажири! Сьогодні важливий день, бо я нарешті вирішив…
Степан не почув, що саме він вирішив, бо… сцена просто перескочила вперед.
Що це було?!
Його власні слова обрізалися, ніби хтось змонтував реальність.
У метро група студентів розв'язувала злочин. В аптеці фармацевтка раптово ставала обраною, щоб врятувати світ від епідемії.
Усі навколо отримували власні сюжетні лінії… окрім нього.
Степан спробував звернутися до перехожого, але той просто пройшов повз, а потім камера (якої не мало бути!) різко змістила фокус на двох школярів, які готувалися до великого конкурсу.
Його сцени вирізали.
Він більше не головний герой.
І що найгірше – він не знав, чи є в нього ще шанс це змінити.
