Давід Гоберман
Право власності.
«Сонце ще не зійшло, а в Країні Дурнів вже кипіла робота ...»
(с) О.М. Толстой, «Золотий ключик або пригоди Буратіно»
У нас саме та Країна Дурнів з казки О.М. Толстого «Золотий ключик або пригоди Буратіно». Кажуть, що цією казкою письменник хотів показати фігу радянській владі, якій він прислуговував, ненавидячи її і інтуїтивно казка сприймалася як знущання над деякими сторонами нашого життя — не випадково ж «поле чудес» «в країні дурнів» стало прозивним.
Той писатель хитрий був, мудрий. Він нас спостерігав і казку складно зашифрував. Країна Д не в тому смислі, що жителі дурники. Там інше. Жителі тієї країни почали змінювати природні закони. Зрозуміло, що природній закон змінити, відмінити чи прийняти новий неможливо. Але вони, наприклад, указом відміняють і далі починають жити так, ніби указ діє і закон відсутній. Ну уявимо — відміняють закони Ньютона і починають скакати по деревах і дахах. А оскільки закон тяжіння все ж таки діє, то виходить смішно і боляче.
Далі вони відміняють суспільні закони — ну, наприклад, основний закон земної цивілізації — закон приватної власності. Основний, корінний....Він теж природній але природа його не біологічна а суспільна. І в цій діяльності вони схожі на якихось тубільців, які вірять в магію предметів і дій. За їх переконанням, якщо вони дією магічної процедури «вибори» зберуть в магічне місце якусь кількість їх представників, то потім ті представники, за допомогою магії переносних пультів голосування, радіоресивера прийому сигналів з бездротових електронних пультів та пристрія відображення ходу голосування у вигляді великого телевізора зможуть все — приймати чи відміняти природні закони, керувати суспільними процесами і структурами і навіть повертати ріки.
Розвіяти цю «магію» може тільки здоровий глузд, який можна знайти навіть в Вікіпедії чи в шкільному підручнику «Правознавство». І от там зазначено, що «Закон (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом». Часте цитування чи механічне використання цього визначення зводить його до банальних, розхожих істин, але можна знову пропонувати прочитати його жителям тієї країни і їх обранцям. Наприклад так — «Найважливіші суспільні відносини регулюються прийнятими в особливому порядку нормативно-правовими актами, тобто законами». Суть не змінилась, ми переставили тільки слова і така перестановка може дати шанс депутату задуматись, здивуватись — як же він цього раніше не бачив?! не розумів?! Напередодні прийняття закону, нормативного акту ті суспільні відносини повинні уже існувати і закон ніколи не зможе ті суспільні відносини утворити. Повинні вже існувати суб'єкти, які вступають у відносини. І якщо ті відносини для них важливі, якщо вони хочуть щоб їх не руйнувала соціальна ентропія, то вони закріплять їх законом, передадуть їх таким чином наступному поколінню і врешті можна говорити про утворення комплексу, динамічної структури з суспільних відносин і закону, комплексу, в якому вони нероздільні і підтримують одне одного.
Так і з тим основним законом земної цивілізації — законом приватної власності. Власником є не той, хто щось має, а той, хто при цьому другого визнає за власника. І так кожний і утворюється мережа відносин для якої надалі вони якби договорюються регулювати ці відносини термінами і законами. Власності немає в біологічному житті, вона утворюється в людських відносинах, виділяється, секретується тими відносинами і щоб знищити її, треба знищити ті відносини. І тим жителям це вдалось, вони почали фізично знищувати власників. А потім сказали — але ми хочемо жити як в тій америці, будем доганяти її. Вийшла повна... І тоді вони стали дурнями в квадраті — почали збиратися у госдуми, верховні ради і указами стали відновлювати природні закони, власність, власників. І виявилось неможливо. Закони ж то, чи фізичні чи суспільні, природні і коли досліджувати пригоди «приватної власності», то стає зрозумілим, що її законом чи розподілом матеріального ресурсу не створиш, починаєш догадуватись що так і в інших речах, що в нас законів немає (в тому числі і Конституції), що в нас не закони а накази, іноді густо декоровані текстами. А це зовсім інше. Там, звідки ми запозичили ці нормативні акти, основою закону є те, що називають «суспільним договором»....
Інтуїції високопоставленого українського чиновника, який вважає що Україна має тимчасово відмовитися від політики гармонізації власного законодавства із ЄС, правильні. Наше законодавство ніколи не було законодавством, придатним для «гармонізації». Навіть тоді, коли ми механічно перетягували їхні нормативи. І коли ми говоримо, що їхні закони мають основою те, що називають суспільним договором — це в першу чергу означає що їхнім законам завжди передували суспільні відносини, які на початках утворювались і потім вже, для свого регулювання, потребували законів. А тому, оскільки у нас не існує тих відносин, які ті імпортовані закони мають регулювати, тексти законів стають фейками, мертвими законами, в тому числі і основні, такі як Конституція чи закон про приватну власність. Ну, наприклад, у нас фейкове відділення держави від церкви і фейкова, імітаційна відповідна стаття Конституції. Церкви держава позиціонує як корисних «постачальників духовності», закликає надати мойсеїв. Щодо власності то наші економіки (у нас і майже у всіх решту пострадянських країнах) засновані на відсутності права власності, власників і тут ми десь в домонгольському і монгольському періоді. Не в тому змісті що монголи погані, а в тому, що ті події якби назавжди нас законсервували і наші відносини власності це якась амальгама з давнього, застиглого в часі ординства, на яке додатково наклалась катастрофа 1917 року. В нас легко проходять такі речі як «забрати», «забрать и поделить», «караул устал». Але тим не менше в нас існує своєрідний, український суспільний договір і нашим громадянським суспільством є т.з. «тіньова економіка», економіка яка як раз заснована на відсутності приватної власності. До речі, одним з елементів цієї економіки є то, що називають хабарництвом. Хтось назвав це явище мастильною речовиною наших економік, яка замінює в них(в цих економіках) закони і є своєрідним законом і елементом суспільного договору, без якого ці економіки і населення, яке в них бере участь, не виживе. Так от те, що колись пропонував в Давосі наш президент у вигляді програми для інвесторів, «кожному інвестору, який приведе в Україну сто мільйонів доларів плюс, ми забезпечимо окремий контракт з державою», «саме держава буде вас захищати» — є спробою, при відсутності можливості «гармонізації», вибудовувати додатковий суспільний договір, додатковий зверх українського права конкордат, захист від власної «тіньової економіки» яким і пробувати залучати технології і інвестиції. Це саме робить і Росія але в них там є ще і додаткові гарантії. При відсутності приватної власності економіки складаються з різноманітних структур, які вибудовуються на основі ресурсів – природніх сировинних і владних. І той додатковий суспільний договір дієвий тільки при абсолютизації влади, коли влада більш-менш замикається на одного чоловіка. Це дає стабільність і гарантії тому договору, тим інвестиціям. Інакше «тіньова економіка» віднесеться до тих інвестицій як до додаткового ресурсу, який поглинеться існуючими структурами. Прикладом може бути провал на Україні всіх проектів ЛУКОЙЛА. Вони порахували що у нас, так як і у них, влада стає «стабільною», дрейфує в сторону абсолютизації і це гарантує їх діяльність. Зараз можна спостерігати, як залишки їх проектів стають типовими ланками, структурами нашої «тіньової економіки».
Мій знайомий священик на ФБ писав, що сумний досвід йому підказує, що десь 73 — 75% населення цієї країни безбожно краде. Я продовжував, що це трохи складніше. Цю цифру важко сприймати бо в наших суспільствах відсутнє право власності, власність, власники. Тому завжди проблеми з визначенням крадіжки чи хабаря як злочину. По писаному праву ці злочини визначаються без проблем але писане право у нас фейкове і, відповідно, і засудження фейкове. Для роздумів — ця цифра 75% майже співпадає з визнаною цифрою, яка вказує який процент у нас тіньової економіки. А ще цікаво — такий же приблизно процент виборців, які обрали президента. Виходить, що ця, т.з. «тіньова» економіка і обрала президента і щоб зрозуміти цілі цієї процедури, треба уважніше придивитись до цього утворення. Зовсім невірно буде, аналізуючи суспільні процеси, в підсумках аналізу виходити з якихось властивостей осіб, що беруть участь в цих процесах. Всі ці ярлики «клоуни», «недоумки», «сепаратисти» і т.д. безглузді і не мають ніякого відношення до справи. Адже ми тут, в обговоренні, ніби намагаємось зрозуміти соціальні процеси і суспільні структури які при цьому складаються і тут діє максима – суспільні структури не складаються з осіб, які беруть в них участь, не описуються властивостями цих осіб. Суспільні структури складаються з динамічних відносин цих осіб і які відносини така і структура. Маркером цих відносин і є вибір особи президента. Тому, якщо хочемо зрозуміти вибір – необхідно пробувати зрозуміти суспільну структуру, яка склалась на нашій території. Уже в багатьох коментаторів є застосування до нашої структури визначення «феодальна» держава. Можемо сперечатись наскільки це вірно. Але зрозуміло одне – це інша структура по відношенню до структур, які застосовують виборний інститут президента чи депутата. Простіше кажучи – в нашій структурі не існує відносин(!), які потребують для свого регулювання виборного чоловіка з ярликом «президент». Тому самі вибори в нас є фейком, карго-виборами які не можна ні сприймати серйозно ні заперечувати серйозно. До них, як до ілюзії, неможливо ніяк відноситись. Тому і популярне зараз визначення «вибори по приколу» свідчить про те, що на поверхні театральність і безглуздість цієї процедури. Як і театральність самої персони З. По приколу вибрали, всім надоїло брехливе «шоу Поплавського» і його поміняли на інше шоу, в якому хлоп членом грає на піаніно. Чесно грає і не бреше що при цьому любить Україну. Зараз трохи доходить що чесності для цього мало, членом ще можна а більше....Втім необхідно бачити, що ця театральність створилась і існує з перших днів. Наша держава грає виставу, в якій намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. В цій виставі держава сама пише для всіх ролі, влаштовує танці з церквами, організовує Томос, інструменталізує церкву. Вибори у нас це така собі дитяча, тубільська віра в те, що ці маніпуляції з папірцями-бюлетенями і прозорими ящичками принесуть нам щастя і звідси популярний, старий вираз — Україна країна вічних виборів. Я його доповню — країна-дурдом, в якій пацієнти обирають лікарів. В нас вибори ніколи не закінчуються після ящичків. Після ящичків «виборці» починають оцінювати свій «вибір», ганити обранця і готуватись до слідуючих — ось тепер! виберем такого! Потім знову ящички і знову чекаємо слідучих. І от цей нескінчений дурдом треба зупити, розірвати коло. Дуже просто — треба сказати собі — імярек і інші придурки ні причому. Придурок я один, тому що не зміг зробити правильний вибір. Причина в мені.
Ми дикунський, варварський народ і це якесь ще небачене і неописане варварство. Ми користуємось речами і благами цивілізації і одночасно реконструюємо суспільні відносини, схожі на описи з шкільних історичних підручників про давні часи. Треба до цього підходити тверезо, аналітично. Голова то для чого дана? Якщо виборець купується на цукерки і гречку, а другого, з Марса чи з Венери, ми не можемо завести, то виходить що ми маємо обрати такого президента який забезпечить багато гречки і цукерок. Але, як думаючі істоти, ми можемо сказати – тоді виборець буде купуватись на шкарпетки, на туалетний папір. Значить треба такого який забезпечить багато всього. Такого мабуть не існує і ми, як думаючі, можемо догадатись що треба такого, який почує всіх тих, хто виробляє цукерки, шкарпетки і т.п. Хто почує їх проблеми в тому виробництві і спробує їх рішити. Тому ми, як думаючі, можемо дійти до висновку що на вибори повинні ходити тільки ті, хто щось виробляє, тільки ті, хто щось реально має і стурбований тим, як те майно зберегти. Що це є? Згадайте. Ми в школі це читали. Майновий ценз. Будуть крики – Як же демократія? Загальне виборче право? Тут крикунам треба запропонувати виглянути у вікно, оглянути «знайомий» з підручників історії середньовічний пейзаж. Згадати класика – какие времена, такие нравы. У нас на дворі середньовіччя і майновий ценз це початок його розвитку. Мабуть його не минеш. Але це ще аналітична арифметика. Дальше складніше і в принципі у нас так і щось розвивається. Той хто має і переживає за майно, тим переживанням заведений ще й мати владу щоб його зберегти. Кожна зміна влади породжує переділи і загрози для майна а весь процес проходить як середньовічні «баронські», а у нас «олігархічні» війни.
Якщо погодитись, що вічна людська природа в земному житті, в історії людської цивілізації проходить одні і ті ж етапи, то саме час нам відкрити шкільні підручники, прочитати забутий чи пропущений через лінощі розділ Середньовіччя. І тоді можна побачити, що наш час і події в нашій країні нагадують Середньовічну Англію, переддоговірний стан, що передував Великій хартії вольностей і наші «війни» це наші «баронські війни». Держава тільки головний «барон». Саме від Великої хартії вольностей, від договору повсталих баронів і короля пішов один з видів суспільного договору — податково-правовий компроміс суспільства та держави. Виявляється в Темні часи ті війни достали всіх, і тоді вони, барони і олігархи, зібрались і сказали – давайте договоримось між собою і владою і складемо хартію, пакт, закон. Вони потім назвали той закон законом приватної власності а себе назвали власниками і поклялись в ім'я Господа той закон не порушувати. Яка би влада не була – власність то святе. Якось так. Цей компроміс гарантував природне поєднання, здавалося б, не поєднуваних, не сумісних між собою основоположних начал суспільства і держави – приватного інтересу, приватної власності, з одного боку, та публічного інтересу, публічної власності – з іншого. Будучи власником засобів виробництва а також продуктів праці, власник постає перед необхідністю віддати частину власності на суспільні потреби. Тобто держава конфіскує частину власності, переступає абсолютність права власності і це легітимізується саме такою договірною, компромісною формою відносин власника і держави. Саме тому податково-правовий компроміс регламентується нормативними актами найбільшої юридичної сили – конституціями держав. Власне кажучи, саме з причини необхідності стійкого та цивілізованого нормативного регулювання податково-правового компромісу суспільства та держави і з'явилися перші реальні конституції в країнах світу. І ось те, що ми до того компромісу ще не підійшли, змушує виділити мабуть саму основну і початкову стадію того компромісу, яка в нас не склалась. Відсутність компромісу і те, як держава при введені контролю легко, без опору переступила право власності, те, як легко фізичні особи використовують непідприємницьку форму ведення господарки, в якій відсутні гарантія їх права власності на їхню частку статутного капіталу і на їхню частку прибутку, наштовхує на думку що у нас щось відбувається з власністю, що у нас якісь негаразди з правом власності. Учасники наших «баронських» воєн без проблем оперують всіма юридичними термінами але в реальних діях і десь там, на рівні рефлексів і на рівні «спинного мозку» а, по нашій темі, на рівні реального суспільного договору — не рахують себе власниками. Дзеркально цьому і аналогічними діями держава і сама не рахує їх власниками. В цій ситуації війни всіх з усіма право власності не потрібно і те, що ми називаємо власністю, має у нас інше значення і такі визначення можна виловити, засікти в різних політичних і економічних і навіть художніх текстах. Російський письменник Пєлєвін дотепно назвав владу країни «временная администрация северной трубы», в економічних статтях цей термін вже став розхожим у варіанті – «экономика трубы». В нас користуються як відповідником, в різних варіантах, словосполученням «феодально-олігархічний устрій». Ну і в обох країнах активно обговорюються проблеми як з допомогою цінностей «змінити моделі розвитку». Але справа в тому що ці моделі розвиваються самі і тільки цими моделями, з різною долею успішності, вирішуються проблеми населення в наших країнах. Вирішуються шляхом утворення різних по величині, складності і часу існування суспільних договорів, компромісів, структур на основі різних ресурсів. Сировинних, владних, комбінованих сировинно-владних. Сума цих структур і є наша держава, співіснування цих структур є наші «баронські» війни, це наш переддоговірний час який передує утворенню держави і утворенню нашої Хартії вольностей. Все як у людей, тільки з запізненням. Особливість цих ресурсних структур, які дають засоби існування тисячам, мільйонам громадян – в них відсутня цінність «право власності». Тобто це право якби в ембріональному стані, похоже на «право володіння», яке передує йому. Іноді на наші землі приходять власники але все кінчається однотипно. Ми боремося, знищуємо або виганяємо їх. Якщо виганяємо то тоді не розвиваємо ту цивілізацію в себе а йдемо за ними. І завжди шукаємо винних.
Логікою цих наших пригод права власності можна зрозуміти і деякі моменти в українських державно-церковних відносинах. Для розуміння примітивно можна виділити три рівня розвитку права власності. Перший, дикунський або нульовий. Якщо дикуну сказати що ця річ є власністю Джона чи Івана, він порахує тебе за божевільного. Річ може бути тверда, м'яка, кольорова, кругла, квадратна але як вона може мати признаки Джона, як це знайти, де в ній той Джон. Другий рівень, варварський, це коли власністю є те, до чого можеш дотягнутись і що можеш захистити. Третій рівень це вже цивілізовані, складні і абстрактні правові терміни, за якими навіть річ Джона, яку він передав тимчасово комусь чи загубив – все одно залишається його. І от на другому рівні вже видно шляхи до цивілізованої власності, її початки. Початок йде від того, що власністю стає те, що ти сам визнаєш своїм. Наприклад – йдеш по вулиці в штанях і ці штани є твої не тому, що вони нумеровані і по номеру держава указом визначила їх твоїми, а тому що ти їх сам визнав своїми. Після цього самостійного визнання держава починає ці штани захищати як твої. Так і тут. В 1991 році, коли держава почала ліпити відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, влізла в церкви і сама «призначила» власниками парафії, зробила з церкви збіговисько незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. І от вже і ПЦУ, підтанцьовуючи Порошенку, приводить свій статут у відповідність до дикунського закону, записує церкву як зібрання незалежних юросіб, утворених по ЦК України. А на початках, в першому варіанті Статуту, писалось про церкву як особу, яка сама будує відносини з державою. І тут буде цікаво поспостерігати, як ПЦУ буде далі творити свої документи, особливо парафіяльні, як визначить власність парафії.
Причому ми не то що стоїмо на місці, ми навіть вдаємо якось рухатись реверсом в минулі часи і при цьому приймаємо законодавство, яке захищає мародерство. Закон № 4128, який регулює перехід парафій – це Закон Мародерів. Всі ці ламентації про захист автономії громади, про захист права свободи вибору підпорядкування, про свободу переходу громади – це все для придурків і убогих. Основою конфлікту при переході парафій є власність парафії. У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Так і у нас. Використовуючи реальну війну, політики і законодавці «організували» законоподібний грабунок одних громад громадян другими громадами громадян, розділених релігійними переконаннями. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном. Збереження цього середовища здійснено радикальним відділенням від світського права і оскільки суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, то і успіх цієї місії став критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном. У нас же безглузді спільноти заполітизованих громадян, які вважають християнство просто громадським рухом з формальним моральним законодавством, притягнули в християнське середовище світське право, причому у гіршому його варіанті. Адже навіть світські юридичні особи, при виникненні конфліктів і суперечок між засновниками громади про використання майна, дають право тим громадянам, які кінцево не погодились з рішеннями громади, вийти з громади разом з тим майном, яке вони вклали. Тобто, якщо в християнській громаді не існує християнських відносин з іншими членами громади, які могли б керувати ними при залагодженні майнових питань, якщо громада «голосуванням» позбавляє участі у вирішенні майнових питань меншу кількість громади то, за відсутності християнських відносин, необхідно би мінімально зберегти хоч якусь справедливість до своїх земляків і сусідів і виключити мародерство. Якщо християнська справедливість і моральні відносини тут відсутні то тоді необхідно зберегти цивілізовану, світську справедливість. Тобто тоді, в продовження світського правила про фіксоване членство в громаді, це членство необхідно доповнити таким же світським обліком внесків і пожертв кожного фіксованого члена громади. І при виключенні любого члена громади, громада повертає йому ті внески або компенсує їх.
«Що є держава без правосуддя? Зграя розбійників, та й годі»
Блаженний Августін
Блаженний Августин був богословом, християнським мислителем і світ він мислив, бачив з дуалістичної, християнської позиції — добро-зло, християнин-варвар, держава-хаос, правосуддя-розбійники. Втім він не міг передбачити існування, скажемо так, суспільної структури, яка сладається і існує поза цим християнським дуалізмом. Її важко описати, тому що і мова, якою ми користуємось, заснована і існує в цьому дуалізмі. І коли я розказую, що в наших, спільних з Росією, «економіках», відсутнє право власності то складність розуміння цього походить саме від того, що право власності створене теж християнством, християнським дуалізмом. Зазвичай в мережі при таких темах збігається маса припадочних, буйних, простіше кажучи соціально-хворих, клянуть мафію, корупцію, суддів, банду злочинців. Ну візьмемо, наприклад, тільки одне слово — корупція, хабар. В християнській структурі хабар це злочин проти правопорядку. У нас же, за відсутності правопорядку, хабар є іноді єдиним засобом підтримувати і гарантувати якісь мінімальні соціальні відносини. Тому вищенаведений вираз про державу, правосуддя, розбійників абсолютно безглуздий в нашій структурі оскільки все це слова християнського дуалізму. Наші структури, наша культура нехристиянські.
В тому «реверсі» ми провалились в темні, доісторичні часи. Але різниця між тими часами і нашими в тому, що тоді була нова, молода і потужна релігія, яка тих варварів переплавила. Зараз, крім того що ми християнство знищили, ми створили муляж християнства — православ'я, втім воно і само «видихалось». Ми його не знищили, а затормозили. На тих західних планетах, звідки воно прийшло, християнин у вірі вийшов за межі церкви і, зберігаючи церкву, за її межами у людських відносинах створив вільний, свобідний простір і, як тепер кажуть, структурував громадянський простір. Той простір породив приватну власність, правову державу, розділення властей. У нас же це не відбулось, вихід не відбувся через зворотній хід. Утворена рабами нехристиянська держава, конгломерат нерозділених трьох властей «запаяли» християнство у резервації і утворили квазіхристиянство — православ'я. Симулякр християнства. Далі у відношеннях з резервацією утворюється те, що потім назвали «симфонією». Це те, що у філософії називають невдачею християнства на наших територіях. Все це проходило століттями і зараз, на сучасному етапі, той конгломерат і та «симфонія» зіткнулися з новими викликами — примусовий імпорт з тих планет в наше середовище знаків християнської цивілізації, саме знаків оскільки символи, які позначені тими знаками, не імпортуються. Ці знаки сіють смуту в конгломераті «держава» і в його відношеннях з церквами і тоді, на наших територіях, українські церкви і держава намагаються договоритись, утворити своєрідний суспільний договір між українськими церквами і державою, договірні відносини, якими ті імпортні знаки нейтралізуються. Конституційне відділення держави від релігій і православ'я несумісні, конституційне відділення і «симфонія» несумісні.
Але життя людське продовжується, люди живуть, розмножуються і з необхідністю творять якісь суспільні структури. І от якщо уважно придивитись, можна побачити — ми творимо структуру схожу на структуру радянської зони. Колись давно один чудак з америк мав допуск і вивчав наші зони. Він там анкетування проводив, питання було — на що скаржитесь, чого невистачає в цьому житті? І зі здивуванням відзначив — там було все — скарги на харчування, побут, начальство, конвой, мало побачень, посилок. Не було тільки одного — ніхто не скаржився на відсутність свободи, на то, що її йому не вистачає. І чудак, дотепний, зрозумів — у вас, каже, немає межі між життям за периметром зони і в самій зоні. При переключенні спостереження на структуру відносин в зоні, відсікається багато лишнього і та структура стає як чітка, лаконічна графіка і легко, без проблем, знаходиш відповідники в нашому житті. Відсікаються сімейні відносини, потім все те, що ми умовно називаєм «політичними» відносинами. Все життя стає як один день солженіцинського Івана Дєнісовича. І тоді бачиш як наші місця в нашій структурі мають відповідники тій, зековській, структурі. Всі, хто працює по трудових договорах, реальних і прихованих, по їхньому «мужики». Потім їхні «придурки» — це у нас різні партії, організації, профспілки, розваги типу Поплавського і 95-го кварталу. ФОПи — «бригадири» по зеківському. Далі — наш бюджет країни — це «общак». Він утворюється шляхом конфіскації частини майна у «бригадирів» і частини заробітку у «мужиків» і потім використовується частково на обслугу зони — лікарі, вчителі, конвой-охорона, частково використовується в тимчасових структурах використання, які утворюються навколо «общака», з яких і нам перепадає. Наприклад — на підприємсті накопичилось 20 млн. ПДВ, яке не повертають і яке підприємству потрібне. Воры в законє не спішать повертати, вимагають довідки на довідки, шлють перевірки за перевірками яким треба доказувати розмір суми. Всім зрозумілий натяк — поділись. Для цього використовують утворену при центральній податковій профспілкову організацію для працівників податкової, на рахунок тієї організації підприємство перераховує благодійний внесок — 25% від суми ПДВ, решту повертають підприємству. Інший приклад — збудоване супернове будівництво, запуск, є продукція і неможливо продати її, ціна зависока. Причина — сировиною для продукції є дизпаливо, яке при ввезенні в країну необхідно обкласти акцизом як пальне. Але ж ми не використовуємо ту дизельку як пальне, абсурд. Всі співчувають, погоджуються, дійсно абсурд але....Тоді йдемо до воров в законє. Далі відбувається наступне дійство — акциз знімається постановою ВР, яка друкується в «Урядовому кур'єрі» і її читає вся країна (не приховують!). В постанові вказується термін, на який знімається акциз і об'єм дизпалива, з якого акциз знятий. Читаємо — об'єми, вказані в постанові, більші від цифри палива, яку завод може переробити. Підприємство забирає свою частину а решта, очевидно, йде по нелегальних заправках. Це триває кілька місяців і потім приймається нова постанова, в якій об'єм палива вже рівний заводським потребностям. І всі щасливі, завод працює, зарплата у «мужиків» і «придурків» нормальна, конфіскат в «общак» міста і держави збільшується.
Ось гарно — «Находясь в тюрьме, однако, начинаешь понимать многие вещи, которые здесь, на воле, происходят, потому что тюрьма – это же квинтэссенция государства. Это прямо государство в миниатюре. Там происходят все те же процессы, что и здесь, только там они доведены до абсурда».
Ще є гарно у Д.Шушаріна, «Русский тоталитаризм» (новая редакция):
«...Варлам Шаламов (берем экстремум в материале и лучшее в литературе) описал не систему насилия и подавления, а социум в состоянии консенсуса. Колымское устроение жизни принято всеми и поддерживается всеми, любое действие человека — сон, пробуждение, еда, работа, общение с людьми — является вкладом в поддержание этого порядка. Как и любой протест — между стукачом и саморубом нет разницы. Про нынешнее поколение фрондеров скажут так. Они жили, писали умные тексты, произносили честные речи, не боялись открыто ругать власть и помогать преследуемым. И очень удивились, когда в конце жизни их назвали главной опорой этой власти и соучастниками ее преступлений — даже тех, кто терял работу, положение в обществе, здоровье, свободу, жизнь. Всех назвали. И тех, кто сидел по кабинетам и кухням, кто присутствовал в медиа и в социальных сетях, даже тех, кто выходил на улицы с протестами. И бессмысленно было предъявлять руки, сломанные полицией, и судьбы, покалеченные той силой, что управляла всем происходящим, потому что внутренне они оставались одними из... Потому что они не задумываясь говорили „мы“, имея в виду и тех, кто калечил, и тех, кого калечили. Они не растождествили себя с тем, что их окружало»
Той гебешний полковник недурний, коли каже що ми «один народ», «брати». В нього є, на рівні спинного мозку, своєрідне, виховане і посилене конторою звірине чуття яким він відчуває що ми однорідна маса. Навіть якщо вбиваємо одне одного. Ми не то що брати, а близнюки-народи а вся колотнеча це кайдашева сім'я. Ми однаково крадемо, однаково даємо хабарі, однаково брешемо, однаково Богу молимося. І найголовніше це те, що у нас однакові «економіки», «економіки» засновані на відсутності права власності. Ринкова боротьба за ресурси – владні, сировинні, змішані – є, але власності та власників немає. І тоді в цій ринковій боротьбі народжуються «власники», «особистості» які прикидаються власниками, особистостями. Як в покері. Адже навіть якщо виграєш то «власником» виграшу стаєш на час, граєш далі і головне «пускати понти», приховувати свої наміри. Адже хто був Чічіков — гравець, шахрай, «понтовщік» і це стає одною з головною основ наших «економік». Росіянин Суханов, наводячи статистику, згідно якої в країні зареєстровано більше як 4.5 млн. юридичних осіб і з них більше 3,5 млн. складають товариства з обмеженою відповідальністю, значна частина яких представляє одноденні і «порожні» фірми без майна і реальних учасників, робить висновки про загальну небезпеку самої конструкції юридичної особи для цивільного обороту. Ну і звідси зрозуміло – всі громадяни, які утворюють юридичні особи, є потенціальними злочинцями і повинні безперервно доказувати свою непричетність до злочинів. Причому всі юридичні особи, незалежно від намірів їх учасників чи засновників. Ось тому одним з головних напрямків наших податкових законодавств стає вимога до юридичних осіб доводити, що вони не «понтують», одним з головних напрямків в боротьбі з приховуванням податків стає боротьба з удаваними угодами, з зловживанням правом. Ким є персонаж удаваної угоди? Особа, що ховає, приховує свою волю і свою особистість. Мертва особа. Чим є суспільство з таких осіб? Історія не знає таких суспільств і можна здогадуватися що створені вони на основі спотворення християнства, створені мертвими душами. Чи не їх чи зумів побачити християнин Гоголь? Побачив і збожеволів.
😁Микола Гоголь. Мертві душі. Том 2. Короткий зміст другого тому.
Чічіков вивозить куплені мертві душі в Херсонську губернію. Щоб заселити західні губернії, держава давала землі безплатно і цю пільгу Чічіков використовує. Крім того, що опікунська рада дасть позику в розмірі 200 рублів на кожну душу, Чічіков на придбаних землях з «участю» мертвих душ організовує виробництво с/г продукції, оформляє всі бухгалтерські папери на закупівлю сировини, матеріалів, показує вироблену і продану продукції — все на папері. Потім, на основі проданої продукції, переводить реальні безготівкові кошти на рахунок ДФС як сплату ПДВ і отримує право на відшкодування ПДВ. Це право він продає конвертаційним центрам, які і конвертують повернене ПДВ в готівку, так необхідну для таких тіньових економік. Потім, заповнюючи декларацію на прибуток, Чічіков покаже своє с/г виробництво як збиткове або з нульовим доходом і скористається дарованим імператором правом на ввезення із закордону для таких виробництв безакцизного дизельного палива для своїх паперових тракторів. Після придбання румунського дизпалива, він продасть його нафтопереробному заводу але вже по ціні, яка враховує акциз.
Хтось вже доказував, що коли більше 10% населення країни займається політикою то країна знаходиться в стані громадянської війни. В нас холодна громадянська війна і ознаками її є хвилі істерик і словоблудства, які періодично прокочуються країною. Ось президент сказав — «торгували стабiльнicтю, державною безпекою i майбутнiм Украiни — получають по заслугам , проти них вводяться санкцiї». Народна реакція істерична — «в нас осiб, якi причаснi до контрабанди в особо великих розмiрах не сажають, а вводять проти них санкцii!». Але це ж такий, про який часто істерять, маленький китай з сінгапурами. Там не заморочуються кодексами, правами, доказами а просто, до дня нєзавісімості осуществляют рєволюціонний суд. Ну в нас варіант простіший але теж без заморочок. Це такий маленький надзвичайний стан, при якому закони і конституції тимчасово відміняють. Тут треба розуміти, що крім того ці заморочки здійснити неможливо. Об'єми ніби вкраденого гігантські і не має ні часу ні такого ж гігантського, кваліфікованого державного апарату, який зможе провести всі процесуальні, правові(кваліфіковані!) процедури по доказуванню злочинів. Це так як з оподаткуванням. Намір боротись з ухиленнями в оподаткуванні привели до того, що витрати на апарат, який ловить уклоністів, стали врівні з тими надходженнями, які отримують від боротьби. Можливо навіть перевищують. В нас, в місті, податкова займала велетенський корпус в чотири поверхи, всі кабінети повні. Зараз працюють тільки кілька кабінетів і корпус хочуть кудись спихнути. Тобто напрям реформи тут простий і зрозумілий — боротися з тим, що називають тіньовою економікою неможливо і тоді пробують різними методами з ними договоритись. Санкції ж не масові, точкові і очевидно мають намір підштовхнути до якихось договореностей. Що ж — тоже метод. Західний світ, його право постало з того, до називають «суспільним договором». На початках він був «договором» баронів-грабителів з таким же королем...
Тут діє проста і чомусь важкодосяжна формула — власник це той, хто рахує себе власником і іншого. І так кожний це робить і утворюється мережа, відносини і це є право власності. У нас права власності немає і ті оліхархи і корупціонери навіть самі себе не рахують власниками, не кажучи вже про мільйони населення і держапарат з суддями, прокурорами, депутатами. Вони тимчасові розпорядники різних за складністю і походженням ресурсів, замішаних на природніх ресурсах, майні і владі, різних «общаків». Їхнє життя це гра в «капіталізм», в «олігархів» який і які вони бачили в кіно і в натурі в європах і тому саме головне в їх розумінні це ритуальне споживання — яхти, вілли, машини-басейни. Всі розуміють що ці заводи і пароходи вони не передадуть в спадок і тому ніхто нічого не вкладає а тільки витискує з ресурсу. Десь вже є заяви дерипасків і абрамовичів що це майно в їх тимчасовому управлінні. А власник (чи хто він там є?) єдиної приватної нафтової компанії «ЛУКОЙЛ» просить називати його компанію не приватною а «національною». Ще епізод. Коли сажали Ходорковського, а там суть посадки була в тому, що він використовував дозволені законом методи зменшення бази оподаткування, так кілька олігархів зразу заявили що вони відмовляються від дозволених, законних(!) методів зменшення податків. Такі речі є знаменні і основні в наших економіках — «власник» офіційно відмовляється від податкового закону! І це легко, тому що закону немає, наші закони це не закони а накази, якими поповнюється «общак».
І ось зараз мільйони галдять — чому Зеленський так мало притиснув «корупціонерів»? Росіянин Ясін це називає відсутністю легітимності власності, мов народ не визнає тих «власників» і бачіть вихід в повторних запусках приватизацій — має бути стільки «приватизацій» і до тих пір поки народ не визнає власників. Другий росіянин дотепно сказав, що історія Росії це безперервний перегляд результатів приватизації і що первинне накопичення капіталу у нас одночасно і кінцеве. Ми без проблем перетягуємо на наші території західні закони, влаштовуємо роздачу ресурсів під маркою приватизації. Але виявляється що ні законами, ні тієї роздачею ресурсів те право власності ніяк не створюється. Тому більшість населення байдуже ставиться до таких публікацій як у Навального про палац. Ні населення, ні той власник палаців і вся його челядь-олігархи на рівні спинного мозку не вважають себе і його власниками. Це другий рівень власності, за першим, варварським. На другому рівні власністю вважається тільки те, до чого можеш дотягнутися і захистити за час свого життя. Того-то всі ці палаци нагадують бункера і оборонні споруди. Наслідком цього є неможливість правовими методами визначити і, згодом, боротися з такими речами як злодійство і корупція. Цих речей в нас просто не існує в розумінні західного права, не існує в сенсах їх цивілізації. Адже навіть ті мільйони або трильйони, якими намагаються передати вартість палацу або масштаб вкраденого не мають тих смислів, якими володіє значення «вартість». Не існує такого ринку, який визначив би вартість цієї споруди і ці цифри натякають тільки на приблизний ресурс, який утворюється після відходу власника або після подій, які змінять його статус тимчасового власника цього ресурсу. Хтось вже писав — це пам'ятник епохи і в такому значенні треба очікувати продовження його долі. Як і всіх пам'ятників.
Нові теми — «мільярди Коломойського», земля в приватну власність. Ті мільярди як чергові «скарби Полуботка»! Якийсь ніби «олігарх» ніби «вкрав» якісь долари з якогось ніби «банку» і населення вимагає повернути їх в «общак». І що з того, що ті мільярди повернуть в «общак»? Я вже показував на прикладах як працює ресурс того «общака» і та структура. Щоб почалась складатись інша структура, треба щоб кожний вирішував свої життєві проблеми а не істерив над долею України і її бюджету. Якщо в тебе є проблеми з особистою твоєю економікою чи економікою твоєї сім'ї то це тільки значить, що для вирішення тієї проблеми ти повинен шукати можливості в тій структурі «зони», шукати можливості переходу з «мужиків» в «бригадири» чи «придурки». Можливий шлях взагалі покинути «зону», їхати на роботу в європи. Але якщи ти і такі істеричні особи досягнете критичної маси, почнете збиратись з «придурками» в хори і організації, писати програми порятунку і ліквідації «зони» — все кінчиться кишками на багнетах і гусеницях танків. Нову структуру, а особливо з тими міфічними свободами і правами людини ми вже мабуть не створимо. Точніше в нас не створиться. Ми можемо тільки приєднуватись до структури їх цивілізації і такий хід ніби спостерігається. Але при цьому ніякої «Оды к радости» звучати не буде. Все буде примітивніше і на початках буде нагадувати якусь сучасну колонізацію. Все це в нас виглядає як якийсь примітивний, самостійний, саморганізований «план Маршалла». Ніхто його не запускав і він включений якби тією гігантською сумою нашого боргу їхньому світу. Ця сума, яка вилучена з їх структури і яка видана фактично для підтримання життя пенсіонерів, в їх структурі стає якби самостійним «гравцем», «оператором». І цей «оператор» мабуть включає механізми простого перетину кордону для нашої рабсили їх економік, цей «оператор» запускає механізми утворення ринку землі на нашій території. Адже власність на землю це є одна з самих простих і примітивних форм власності і може це буде робити з нас (хоча б частину невеличку від нас) власників, які не за закликами «придурків» а самостійно, як новоутворені особистості будуть дбати про ту землю. Не про землю України а про свою! З цього починається держава а не з закликів «придурків». Крім того право власності на землю може спричинити перші інвестиції на цій території, купують спочатку землю а вже потім будують на ній підприємства. Ну і дію того «оператора» ми також можемо бачити в намаганнях здешевити на цій території вартість робочої сили. Це робиться шляхом утилізації трудового права, ліквідацією норм охорони праці, ліквідацією соціальних гарантій.
В російськомовного філософа М.К. Мамардашвілі є твердження про поразку, невдачу християнства на територіях східних слов'ян. Він був добрим філософом, сам ніколи не займався релігією але, як думаючий чоловік, такими речами на вітер ніколи не кидався і до цього треба віднестись як до глибоко і складно укладеного змісту який потребує розпаковки і на який у нього не вистачило часу. Не вистачило часу розпакувати його.
Зрозуміло що в нього успіх християнства не означає кількість віруючих і храмів і, виходячи з того що сам філософ займався проблемами генези і існування цивілізації, можна зрозуміти що в нього визначення «успіх християнства» має на увазі саме це – утворення людської цивілізації. Саме християнства утворило західну цивілізацію і саме ця цивілізація є єдиним утворенням на планеті, яке, на його думку, механікою свого існування може поки що задовільно вирішувати індивідуальні і планетарні людські проблеми.
І от якщо ми візьмемося розпаковувати цей зміст, вражаюче легко, інтуїтивно, вискакує наступне визначення – наші утворення чи наші держави на цих територіях не є християнськими країнами, врешті ці утворення не мають взагалі ніякого відношення до тієї цивілізації. Саме інтуїтивно, бо логічно важко вивести таке визначення. Важко через те, що зовнішньо ми похожі і, що особливо блокує таку логіку, ми користуємося однією термінологічною мовою – чи то науковою чи релігійною.
Де ми розминаємось з ними? Причому «розминаємось» треба говорити в теперішньому часі оскільки це йдеться про основи цивілізації які діють поза часом, самі творять час.
Філософ говорить що ми не євангелізовані.
Ми залишились варварами, язичниками і текст Святого Письма проходить мимо нас. Ми щось читаємо, аналізуємо текст, аналізуємо події які описані в тексті – А чи були вони насправді? А як їх пояснити чи заперечити науково? Тоді ж як той текст не вивчається і не аналізуються окремо всі події, які описані в Святому Письмі. Взагалі Святе Письмо і події, які в ньому описуються це є цілісність яка не аналізується. Святе Письмо не описує історичні події а творить їх, творить історію. Ми ж, залишившись язичеським племенем, з нього хочемо зробити інструкцію по захисту віри, інструкцію по вчинкам. Тоді ж як нього навіть не можна робити інструкцію по тому як думати. Святе Письмо передує всім думкам християнина. Ті далекі події, з навчань Ісуса і Його жертви, з зіткнення цих навчань і Його жертви з юдаїзмом створили складний символічний комплекс, який переміщується в просторі і часі, творить свій час, творить кожну мить того зіткнення і його призначення одне – для кожної людської істоти створити ті умови, в яких свідки тих подій, апостоли і простолюдини, пережили ці події і стали новими людьми, християнами.
Текст Святого Письма звернений тільки до мене і він не то що не є інструкцією для дій, а в мить творення він навіть забороняє мені застосовувати його до зовнішнього світу, тільки до себе. Як несправжні християни, ми читаючи в Біблії слова «людина грішна», ці слова відразу повертаємо на сусіда, який живе поверхом вище і постійно заливає нас або на сусіда через дорогу, на священика, який по нашому робить щось не по вірі. Тоді як ці слова правильно треба читати «я грішний». І все. Будь-які спроби в собі повернути на інших треба нещадно присікати і в продовження цього жити за правилом — у всьому що сталося в світі винен тільки я один(!) Про це і Заповіді Божі. Біблійна заповідь «не суди» забороняє цю дію тому що тобі ніколи не видно відносини іншого з Богом. Заповідь «не вкради» дана не для збереження приватної власності, милостиню ти даєш не для порятунку жебраків. Вкравши ти себе губиш, не жебрак тобі повинен дякувати а ти жебракові повинен бути вдячний за те, що дав тобі можливість зрозуміти що ти милосердний. Заповіді Божі це не інструкція по захисту віри, це не юридичні норми, які ти повинен завчити і одне з призначень християнської віри в тому, щоб ти Заповіді Божі сам перевідкрив в собі. Як абсолютні істини, Заповіді Божі не можна вживати в буденній людській мові типу — не можна порушити, тому що….Немає ніяких «тому що», ніяких каузальних зв'язків(!). І як абсолютні істини вони непридатні для спілкування в суспільстві. Важко це дається, але треба розуміти що Ісус мусів їх викладати на людській, недосконалій мові. Другої не було. Тому іноді вони здаються парадоксальними. Особливо, наприклад, те місце де «любити ворогів». Ісус був ще й добрий, як сказали б зараз, практикуючим філософом. Те, щоб ми любили ворогів своїх, це є християнська гранична формула свободи. Вона розшифровується приблизно так. Ворог, пригноблювач, дав тобі в пику, ти йому в пику, він тобі, ти йому здачу, він тобі здачу і т.д. І так ти втягнувся, непомітно став залежним від нього і його поведінки, став залежним від зовнішніх обставин. Але ж ти збирався звільнятися, бути вільним, «забув» про це…Тобто християнство розрізняє «звільняти» і «емансипувати». Звільняти можна тільки себе, а емансипувати кого завгодно і гранична свобода це дії, які повністю незалежні від зовнішніх обставин, тільки зсередини християнина і ніхто тебе не може зробити рабом, впливаючи на ті зовнішні обставини.
Як це відбувається, як людина перероджується у вірі, як відбувається те, що християнство називає народженням нового чоловіка – не знає ніхто. Зрозуміло що Святе Письмо, Церква створюють для цього умови. А далі сам і ніхто не поможе. Крім Бога, звичайно.
Перевідкривши Святе Письмо в собі, ти стаєш його співтворцем, це стає твоєю внутрішнєю суттю і порушити його це так як вийти голим між люди. Тебе ж від цього вчинку не стримує логіка твоїх думок, а щось внутрішнє.
І от далі, при русі того складного символічного комплексу, який існує за межами реальності, спонтанно відбувається конкретизація його в емпіриці, кристалізація його у вторинних символах, утворюються формалізовані відносини між людиною і Богом, між особами. Тобто відносини не здійснюються напряму, а між особами, між владою і населенням, між людиною і Богом існують тисячі, великих і маленьких, ними ж створених умовностей, правил, нормативів, етикету. У поета Вільяма Блейка є фраза: ні одна людина не може прямо від серця говорити правду. Це якраз про то – необхідне крім бажання сказати правду ще щось, якісь посередники.
Зовнішньо це спостерігалось як рух християнства, розділення держави і церкви, світського і канонічного права. Розділення, яке ніби давало простір ході християнства що творила(ця хода!) структуру суспільства, особи якого у спілкуванні між собою використовували не Заповіді Божі, а їх муляжі. Саме Заповідь про відношення до ближнього як до самого себе і творила працюючу ідею суспільного договору. Суспільний договір є щось, чого ніколи не було, ніде немає і ніколи не буде і його навіть уявити собі не можна в якості виконаного людьми. Якби ми хотіли емпірично вивести суспільний договір, ми б виводили його, звичайно ж, з властивостей людей і ми ніколи не могли б отримати це як можливість в світі, тобто що ці емпіричні сотні, тисячі людей, кожен виходячи з своїх уявлень і маленьких балансів своїх інтересів, могли б домовитися. З погляду раціональної людини той договір це є масова ілюзія і тут християнин не діє раціонально. Він просто його виконує, діє так ніби він існує і не докопуючись до проблем існування Бога і договору з Ним, просто той договір виконує. Парадоксальність і ірраціональність цих дій християнина в тому, що він цими діями одночасно і створює, підтримує цей договір. В філософії це називають причиною, яка творить сама себе, вільна причинність.
Тому те, що ми не стали християнською країною, мабуть і є долею християнства на наших територіях. Християнство вибрала уже існуюча держава і ця дія заблокувала його хід. Релігію взагалі не вибирають. І у випадку з християнством, воно повинно вибрати нас, зацікавитись нами, звернути увагу на наші проблеми. Але це повинні бути граничні проблеми, до яких не відноситься побудова держави чи нації. Те місце у Мамардашвілі, де він говорить про невдачу християнства, можна доповнити іншим текстом і місцями з його книги «Символ и сознание», написаній разом з О. П'ятигорським. Той хід християнства стає зрозумілішим, коли читаєш ті місця з книги, де автори пишуть про культуру як комбінацію двох взаємодоповнюючих, незалежних частин — символу і мови, символу і знаку. Тобто символічний агрегат релігії породжує іншу частину культури — знакову частину, «в каждой наличной культуры существует определенное соотношение символизма и языковости, а точнее – систем их культурного потребления». І тоді будь-яка релігія може бути названа, як зараз модно — «духовністю», тільки при наявності того, чого вона стала дійсно цією «духовністю». Розмови про те, що сама релігія вмістилище або ємність для якоїсь «духовності» — це як кажуть валяння дурня, а сам символічний апарат релігії це порожні знаки без змісту і справжня віра вимагає їх матеріалізації. І в даному випадку на території Росії християнство не матеріалізувалось, не перейшло в зовнішні цивілізовані, суспільні відносини і православ'я це «герметичне» християнство, замкнене саме на себе і назвати його духовною основою чого-небудь неможливо. Російська, та й українська, культури нехристиянські і в цьому є поразка християнства, про яку говорить філософ. Можна сказати що православ'я це симулякр християнства, дотримання зовнішніх форм при вторинності віри, нарешті без віри. І тут дуже цікавою і унікальною особою, до якої я приверну увагу, буде греко-католицький єпископ Григорій Хомишин і видана в наш час його книга «ДВА ЦАРСТВА». Це твір віруючої людини, яка жила на межі двох світів, відчувала цю межу, описувала її і розуміючи свою відповідальність перед Богом за долю ввіреного їй «розторощеного і розшматованого» народу, намагалась якось цьому зарадити. При цьому єпископ Григорій Хомишин, не вдаючись в складні філософські роздуми, намагався зрозуміти природу цієї межі і донести до читачів це розуміння. Нескладно було замітити що територіально ця межа майже співпадає з канонічними територіями католицької і православної віри і, виходячи з того що ця межа двох світів задавалася не більшовицькою революцією, що виникла набагато раніше, єпископ прямо звинувачує православ'я у виникненні більшовизму. Ніхто так висновків не робив ні до нього ні після нього. Можна здогадатись, що беручи до уваги катастрофічну швидкість розвитку подій, які поставили під загрозу існування людської цивілізації, єпископ звертається до простих пояснень і простих рятункових дій. Джерела більшовизму, цієї тяжкої суспільної хвороби виникли в середовищі країн західного християнства, не привились там і були більш-менш подолані чи мали шанс на подолання. Надалі, розвиток цих ідей в середовищі народів східних країн, показав відсутність «імунітету» у населення від такої пошесті. І єпископ прозорливо і просто зв'язує такий хід подій з проблемами, дефектами віри. Звідси проста засторога і проста порада – за таких обставин врятує тільки одне – бережи віру. Ніяких компромісів, ніяких обрядових реформ, «страхаймося найменшого відхилення від католицької Церкви». Втім простота його порад походить і від намагання уникнути спокуси пояснити вплив християнства на розвиток суспільства т.з. науковими методами, каузальними, лінійними зв'язками, за яких християнство є причиною а суспільство якби наслідком. Їх не існує. Християнство ніколи не ставило за мету створити якесь суспільство, ніколи не займалось країнами чи народами і ті послідуючі стадії еволюції західної цивілізації, які виникли після зародження християнства, в тому числі і Просвітництво, були плодом праці над внутрішнім людським вдосконаленням. Євангельський принцип це як гігантський двополюсний магніт з невидимими силовими лініями, який поміщений в мурашник людських доль, життів і дій. Під впливом поля магніту ці долі і дії вибудовуються в людську історію і можна сказати що історія західної цивілізації є історією Церкви. В цій історії можна виділити дві групи подій. Перша група – це долі і події життя увірувавших. З цієї групи подій пішла західна цивілізація. Друга група – це долі тих, хто намагався зрозуміти механізм впливу і дії цього поля і потім застосувати його. Але для бажаючих зрозуміти в розпорядженні тільки причинно-наслідковий, науковий опис. З цих описів і псевдонаукових теорій і пішли всі ідеології, в тому числі і більшовицька — ось Церква змогла створити нову людини, віруючого, зможемо і ми створити яку забажаємо людину чи суспільство. Тоді ж як Церква нікого не створювала в людському розумінні, це тільки жива структура і ніяких причинно-наслідкових зв'язків ні з утвореною цивілізацією ні з особистістю віруючого ця структура немає.
Виводячи на розсуд історії це звинувачення православ'я, книга єпископа Григорія Хомишина одночасно на розсуд виводить і дискусію з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Виходячи з розвитку подій на східних землях і зв'язуючи також просування більшовицький ідей з проблемами віри, Митрополит пропонує метод, по якому «маємо зблизитися обрядом до східних, з католицькою Церквою нез'єдинених, щоби в той спосіб скорше навернути Схід». І це викликає засторогу з боку єпископа: «Бо чи маємо навернути Схід, то це друге питання, але що нашим абсолютним обов'язком є берегти нашу католицьку віру, що нашим обов'язком є перше дбати про власне спасення, то річ без сумніву певна».
В книзі єпископ в прикінцевих рядках пише: «Нехай кожний, хто буде читати, сам робить свій власний осуд». На розсуд історії — і це не треба розуміти, що нібито з часом у нас появиться підходяще і корисне знання. Для того, щоб розсудити цю дискусію людського знання не існує. Немає такого знання і Церква. Тому і сказано – на розсуд історії і цей розсуд триває і зараз і тому є цікавою поява цієї книги. Світова війна якби внесла паузу в цю дискусію і з розпадом СРСР та побудовою нових країн виникла ілюзія, що ми це знання надбали і навіть знайшли формулу участі релігій в цій побудові держави чи суспільства. Але формул «я хочу збудувати демократичну державу і для цього я зроблю…», або «я хочу збудувати громадянське суспільство і для цього я піду в церкву і почну вірити в Бога» не існує.
І сьогоднішні процеси на Україні це як би продовження того стану християнства, в якому воно опинилося на наших територіях. Їх особливість в тому, що крім індивідуальної, простої симуляції віри, тут намагаються симулювати і процеси породження від символізму християнства другої частини культури. Це особливо карикатурно, оскільки можна ще зрозуміти як кожному симулювати, зобразити віру. Розуміння створення всього комплексу культури не існує і українські релігієзнавці урочисто це називають пошуками суспільством «своєї» церкви, нарешті створення суспільством цієї церкви. На практиці ж очевидно, що в піку «русского міра» створюється його близнюк, «український мір».
Тому в нас необхідно говорити про особливі відносини християнських церков з нехристиянськими державами. В принципі можна заперечувати – Ну і що? Хіба мало в світі нехристиянських країн? Є, але не такі і специфіка тут в тому, що у нас держава зробила з християнства інструмент і це надалі стало межею, в яку вперлась західна цивілізація. Все частіше від них, та і у нас, звучать висновки що Росія і Україна ходять по кругу, що знову відтворюється протистояння і той самий бар'єр Росія-Захід, який існував на початку минулого століття. Той та не той.
У тій, вже цитованій книзі російського публіциста Д. Шушаріна «Русский тоталитаризм», він прозорливо назвав цей, так би мовити тоталітаризм, російським. Тобто це унікальне явище. Але унікальність його в тому що це не зовсім тоталітаризм, це не є правління яке розміщується в ряді, на шкалі інших правлінь і зусиллями реформаторів чи пророків і поетів суспільство можна переміщати по цій універсальній шкалі, заданій християнськими поняттями добра і зла. Популярний вислів «умом Россию понять невозможно» констатує скоріше те, що мова західної цивілізації прив'язана, створена цією шкалою і неможливість зрозуміти походить від відсутності мови для описуваного Шушаріним явища. Явище цього «тоталітаризму» випадає, існує за межами шкали добра і зла. Це надзвичайно цікаве для вивчення явище і це вивчення треба починати з розуміння основної різниці між західною цивілізацією і тим, що відбувається на території Росії, необхідно обговорювати, промовляти все це і шукати потрібну мову. Якщо основою західної цивілізація є формалізовані відносини між людьми, то в Росії, на противагу цьому, намагаються створити масову духовність, суспільство, де особи контактують духовно, безпосередньо душа з душею. Звідси ж і «душа с душою говорит», загадковість «русской души», повальне пияцтво, яким намагаються полегшити це спілкування, знести і припинити будь-які спроби створити ну хоч якісь формальності в спілкуванні. Але ж якщо чесно і прямо — то там нічого немає, порожнеча. Тобто там де душа — там якийсь нескінченний потенціал всіх можливих людських станів і проявів, ембріон. І російське суспільство це неструктуроване желе, створене цими склеївшимися ембріонами. У російській філософії є твердження, що росіянам притаманний додатковий специфічний нюанс, пов'язаний зі старою російською традицією, висхідною до історичної інтерпретації християнства. Російському православ'ю притаманна певна пригніченість, майже ембріональний стан духу, благость ... Це — свого роду хвороба пригніченої духовності, що знаходить задоволення в своєму ембріональному стані, завжди більш багатому, ніж стан, вже вбраний у форму. Історично так склалося, що російська культура завжди уникала форм, і в цьому сенсі вона ближче хаосу, ніж буттю. Можна додати — задоволення перебувати і задоволення спостерігати, співучаствувати. Звідси, напевно, любов Рільке до Росії і його знамените — Росія це територія дуже близька до Бога. Якось так. І ось якщо додумати цю російську інтерпретацію християнства, то можна стверджувати що виною такого стану справ є і положення самого православ'я. Християнство потрапило в ситуацію, в якій не було поля для руху, для повноцінної реалізації Нагірної проповіді, для євангелізації населення. Російський вислів «поэт в России — больше, чем поэт» — це діагноз і росіянами було сказано, що продовження Достоєвського і Толстого це «Чорна сотня», «Русский мир», Дугін, Ізборський клуб. Те, що обидва письменники на фініші творчості створювали свої євангелія, свідчить про їх особливе чуття, бачення, яким вони засікли відсутність християнських первенів в російській культурі, зрозуміли що ми нехристиянські народи, християнство програло. Ну і як пророки, створені цими баченнями, почали віщати. Але час пророків минув.
Повертаючись до минулого протистояння, замітимо, що тоді був світ капіталу проти світлого майбутнього. Але зараз світова оцінка стає жорсткішою, глибшою і згідно з неї, ну ще не на 100% згодних, Росія — загроза людської цивілізації. Принаймні західної. Як це зрозуміти? Якщо західна цивілізація це цивілізація, в якій головною дійовою особою є християнський Бог і якщо існувала і існує їй загроза, то вона може виходити тільки від утворення з іншою дійовою особою. Які ж інші дійові особи знає і бачить саме християнство? Сатана не підходить — згрішивший архангел, та ще й сам побічно брав участь з Богом у створенні світу. Залишається один, до кінця не зрозумілий і чітко не описаний. Антихрист. Причому твердження в Святому Письмі що це особистість, напевно неправильне. Це стабільна структура, яка час від часу створює чи рекрутує різні людські істоти і вони одночасно і створюють її. Коли це почалося – важко сказати але після 17-го року вони почали особливо інтенсивно шукати, кликати Його. Без царя і Бога в голові вони, підсвідомо, вже чекали на такого і Він прийшов. Прийшов і сказав — я звільняю вас, Бога немає, грабь награбленное і я все беру на себе. Неважливо хто прийшов — ульянов, джугашвілі, ще хтось. Їх була черга від великого до малого. Всі ставали в чергу бажаючих грабувати, палити церкви, доносити, конвоювати, вбивати. Думали що як Він взяв все на себе той обійдеться. А ні. Потім почали жерти один одного, потім дітей своїх. А далі Він запропонував їм новий суспільний договір, на новій основі.
Очевидно, якщо взяти основою людської суспільної структури описаний Нікласом Луманом біполярний (двоичный) принцип — так/ні, чорне/біле, добро/зло — то тоді це повинна бути загроза самому принципу. Не самому світ, який будується двома християнськими персонажами — Богом і Сатаною, а принципу. Сам Луман напівсерйозно-напівжартома називав Сатану головним будівельником світу. У цьому світі немає місця для третьої особи, вона діє до створення світу і зрозуміти і описати її складно. Структура Антихрист і її особи повинні діяти до створення світу і пробувати замінити сам принцип. Де і як? Так ось – двійний принцип передбачає участь людської волі, працю самої людини у виборі між «так» і «ні», між добром і злом і нарешті, що важливе і без чого немає вибору — відповідальність за вибір. Антихрист пропонує третю позицію — відмову від вибору взагалі і новий договір — віддайте мені ваші душі, відмовтеся від вибору, від тягару відповідальності і я вибір зроблю за вас сам.
Д. Шушарин писав — «Секрет успеха путинской власти – отсутствие харизматичности у ее обладателей, мимикрическое и сущностное слияние с большинством. То, что намечалось как тенденция в прежней тоталитарной модели, реализовалось ныне – масса поглощает власть, десубъективирует ее». Ось похоже у Г. Павловского — «Российская Федерация не рушится, поскольку ее нет в качестве государства, ансамбля национальных институтов — она лишь государственность, его правдоподобный и эффективный заместитель». Чим ці місця похожі? Тим, що обидва автори намагаються випішити задачку — як про це говорити, намагаються знайти мову і потім якісь програми, пристосовану мову до того унікального соціального конгломерату, який утоврився на наших територіях. На нього перенести історичні аналогії неможливо, починаючи, наприклад, з терміна «влада». Програмно похоже є і у Мамардашвілі — «Нами управляют посредством нашего взаимного управления друг другом. Власть амфорна, она растворена в том, что люди сами над собой делают. Власть всегда устранена. Мы даже не можем найти эту власть, которую можно рассматривать как противника. Вот это есть реальность. И она действует, а не слова, которыми мы это называем. Слова-то языка по происхождению европейского, содержащего всю эту политическую терминологию, а они переносят на социальный кисель, в котором у людей, употребляющих эти слова, нет внутренних эквивалентов этих слов…»
