«У Путина уже – уверяю вас – лежит карта с полностью изменёнными границами государств после ядерной войны либо же после тотального конвенционального конфликта».
Ми з росією один народ, одне плем'я. І той гебешний підполковник недурний і в нього є, на рівні спинного мозку, своєрідне, виховане і посилене гебешною конторою звірине чуття того, що ми «один народ», «брати». Навіть якщо вбиваємо одне одного. Ми не то що брати, а близнюки-народи а вся колотнеча це кайдашева сім'я. Ми однаково крадемо, однаково даємо хабарі, однаково брешемо, однаково Богу молимося. І найголовніше — у нас однакові те, що називають «економікою». Як їх назвати — важко сказати але в нас однакові «економіки» засновані на відсутності права власності. Ринкова боротьба за ресурси – владні, сировинні, змішані – є, але власності та власників немає. А взагалі то ми легендарний народ. Як в легенді про царя Мідаса. Все, до чого він торкався, перетворювалось в золото. Все, до чого ми торкаємося, перетворюється в гі..о. За 30 років ми перетворили в гі..о незалежність, правову державу, економіку, знищили залишки трудового права, охорони праці. І ось вершина — ми, паралельно з росіянами(!), зуміли релігію, християнство перетворити в гі..о і вперше в історії християнства створили поза волею Божою бутафорську, фейкову церкву.
Втім невелика різниця від «братів» є. Те, що за словами посла Яна Томбінського «Україна є game changer, це територія, де міняються правила гри», означає що на цій території постійно руйнуються, мінються внутрішні солідарні зв'язки. Зв'язки, які утворюють якісь сталі суспільні структури, протодержавні структури. Врешті це сьогодні якесь аморфне середовище, яке більш-менш дає можливість виживати населенню шляхом утворення різного розміру і складності розділених структур, самоутворених навколо сировинних і владних ресурсів. А ось вже зв'язки і початкові реальні контури якогось державного утворення виникають у нас тільки тимчасово, під час небезпеки, мобілізаційно. Виникають тоді, коли виникає загроза реальним відносинам. Крім показушного, спільного з росією імітаційного суспільного проекту, в реалі, після розпаду Союзу, всі наші реальні суспільні зв'язки були направлені на виживання тих розділених структур, на нейтралізацію любої централізованої влади. І цим ми відрізняємось від росії. Така собі вільниця, внутрішня анархія. І підполковник не помилився, не помилились і всі хвалені розвідки, які прогнозували нашу миттєву поразку. Вони просто тих вільностей не замітили, вони взагалі незамітні тому, що виникають мобілізаційно, як армія Н. Махна чи як майдани. З їх точки зору вони архаїчні і безглузді. Тим не менше вони нас тимчасово мобілізували, реанімували ті тимчасові, додаткові реальні відносини, загрозу яким становить люба влада — своя чи чужа.
І от та карта у Путіна в голові чи в його спинному мозку лежить давно і завжди. Та карта не завжди відповідає кордонам національних держав і той умовний кордон існує дуже давно. Нескладно було замітити що територіально ця межа майже співпадає з канонічними територіями католицької і православної віри і, очевидно, цей розподіл в подальшому якось виділив ту західноєвропейську цивілізацію західного християнства. І от зараз ця межа проходить по нашій країні, по кожному з нас і у великій мірі та майбутня карта буде залежати від кожного з нас. Від справи, яку щоденно робить кожен з нас. Якщо ту справу робити уважно і чесно, кожен з нас може в своїй справі побачити ту цивілізаційну межу.
Від себе добавлю — я бачив як на протязі багатьох років ми знищували залишки трудового права, охорони праці. Намагались регулювати трудові відносини примітивними, варварськими, доісторичними нормативами. При цьому сьогодні і завжди, декларуючи похід в Європу і виконання їх нормативних вимог, ми імітуємо виконання тих вимог а іноді і просто обдурюємо партнерів.
Раніше і зараз кожен з нас бачив і бачить як різні уряди закатували в асфальт українські профспілки, подаючи цей процес як сприяння декомунізації шляхом знищення радянських профспілок. Так, вони були недосконалі, але на тому місці зараз пустеля і це при тому, що всі хором розказують про успіхи в побудові громадянського суспільства в Україні. Громадянське суспільство це організації громадян, організації, які громадяни утворюють для захисту своїх інтересів. І на першому місці тут інтереси працюючих громадян, які наймаються на роботу. Їх більшість.
Раніше і зараз кожен з нас бачить, а може і приймає участь в тому, як від 1991 року, від дати прийняття релігійного закону, в країні знищуються церкви. З самого початку свого зародження наша держава ставить грандіозну виставу, в якій намагається себе і оточуючих переконати у своєму існуванні. Вона сама пише сценарій, створює персонажі та пише для них тексти. Для того, щоб було як у всіх і щоб були відносини з релігійними організаціями, держава для цих відносин створює сцену і театральний реквізит — бутафорську церкву. Це віртуальна, голографічна лялька, створена з цивільного та податкового права. З цією лялькою держава намагається «будувати» стосунки і цією лялькою користуються всі, у тому числі і православні церкви. Причому церкви намагаються якнайбільше відповідати цій ляльці, бути корисними державі, влаштовують між собою змагання за те, яку церкву держава танцюватиме першою. Найкраще поки що це виходить у ПЦУ. Сьогодні ми спостерігаємо продовження вистави і нову дію. Навколо сцени зібрані на потіху глядачі, а на самій сцені, за участю глядачів, християнські церкви і християни жеруться як пси за культове майно а державні чиновники, політики, штатні науковці і вся біляцерковна братія нацьковують християн одних на других.
