Будьмо реалістами. Захід, західна структура намагається вирішити свою давню проблему, яка виникає при контакті з нашими територіями. Проблему стабільності їхньої структури. Стабільність структури визначається можливістю описати саму себе, провести і утримувати межу структури. І це завжди важко вдається при контакті з іншими структурами, особливо нехристиянськими. У них є складнощі в Латинській Америці і на Заході давно виникло розуміння що ті їхні цінності, ідеали, змісти неможливо перенести за межі їх структур і це вже стає розхожими поняттями. Теорію тих цінностей і їх еволюцію можна читати в складних текстах Н.Лумана, в мережі є його прості і більш-менш доступні лекції. Також на Заході виник термін «іллібералізм», "illiberalism", який зазвичай використовується для опису ідеологій, політичних систем або індивідуальних поглядів, які протиставляються чи відхиляються від класичних ліберальних цінностей та принципів. Для спілкування з такими системами вони понижують вимоги, опускають цивілізаційну планку. Щось таке подібне і спостерігається у відносинах з Україною і Росією Але тут їхня межа, їх цінності зіткнулись з складнощами, які виникають не тільки через наше мавпування тих їх цінностей, а мавпування і механіки існування їх мови, яка утворює і підтримує ті цінності. Їм потрібна інша мова для описання нас і таким чином описання межі їх цивілізації. Ми зуміли імітувати навіть релігію і наше православ'я чим дальше, то заходить в глибший кут. Якщо раніше проблеми східного християнства виникали через його протиставлення католицизму, то зараз, вичерпавши весь свій проповідницький потенціал на то протистояння, православ'я не в змозі протистояти проявам державної «любові» чи державним забаганкам. Врешті в тому протистоянні східне християнство шукало в особі держави союзника і найшло ціною втрати релігійної функціональності.

Повертаючись до тих західних цінностей, зокрема я бачив і описував те, як у нас намагаються виконати діючі в Україні міжнародні нормативи з охорони праці. Крім того, що ми просто їх не розуміємо і не можемо перекласти, ми також при їх імплементації іноді намагаємось обдурити представників Заходу, імітувати виконання тих вимог. Причому там вже це розуміють і посилають відповідних представників-імітаторів, які не знають ні української ні російської мови. А при випадковому «прозрінні» тих представників, коли вони самостійно починають бачити ту гру, їх тихенько міняють на інших, таких же без знань мови. Ну і не кажучи вже про те, що виконання тих вимог є іноді дуже дорогим, затратним і, як жартують іноді, ті вимоги-захцянки є дорогими іграшками багатих країн. Те, наскільки західні нормативи непридатні в нас до використання, можемо бачити на прикладі Конституції України, зокрема ст.35 і її змісту «відокремлення держави від церкви». Цю статтю неможливо ввести простим голосуванням з подальшим підписом чоловіка, якого ми називаємо «президент». Її коротенький, з кількох слів текст, це тільки вершина айсберга, якого ми побачити не в змозі. Це відділення утворилось столітньою еволюцією відносин християнства і держав. Причому ці відносини одночасно формували і суб'єктів, учасників відносин — християнські церкви і християнські держави. Все як у соціальній фізиці відносин фізичних осіб. Особи ніколи не виникають до відносин і відносини не існують без осіб. І такі статті, як ст.35 Конституції, просто інформують про існування тих учасників відносин в суспільстві. В нас же немає суспільства, в нас все держава і вона рівна суспільству. Такий собі конгломерат, в якому держава, громадянське суспільство і церкви все разом, нероздільні і держава намагається в тому конгломераті всім керувати. На нашій території християнство зіткнулось з уже сформованою нехристиянською державою і ця держава-конгломерат нерозділених трьох властей «запаяла» християнство у резервації і там утворилось квазіхристиянство — православ'я. Симулякр християнства. У відношеннях з резервацією утворюється те, що потім назвали «симфонією» і ці симфонічні відносини перетворюють цю релігію в язичеський культ, який в подальшому держава інструменталізує, проголошує корисним його для «духовного» здоров'я населення, використовує в полюванні чи у війні з іншими племенами. Причому самі культи намагаються якомога більше відповідати державним замовленням і бажанням, пристосуватися до змін тих бажань.

Врешті не встигаючи реагувати на зміни в державі, іноді деякі розпадаються на дрібніші культи, які затівають «війни» між собою. Про це намагався писати єпископ УГКЦ Григорій Хомишин в тій своїй книжці «Два царства». Галас, який зчинився навколо того видання, зафонив дуже прозорливі візії єпископа. Там, у нього, відмічено виродження православ'я в культ, в пусту форму і обрядовість без змісту. Врешті там єпископ вдається до слів, яких ніколи, ні до нього ні після нього, не дозволяв собі служитель церкви такого рангу по відношенню до іншої церкви. Єпископ Григорій Хомишин звинувачує православ'я у виникненні більшовизму. Звідси ми можемо виснувати, що «совковість» це не є те, що пробують зв'язати з тією зниклою державою-імперією і її не збудешся деклараціями. Ними ми в основному намагаємось задурити партнерів і це іноді вдається. Вони потім дивуються – вроді би ми такі ж білі люди як і вони, в штанях ходимо, мобільниками користуємось, конституції їхні переписали. І тут чомусь виходить повна дурня. Вони думають, що у нас, так як і у них, конституція має основою те, що називають «суспільний договір», що вона потрібна всім — державі, церквам, віруючим і що вони так якби договорились і уклали ту конституцію з тим відділенням в ст.35. Чому тоді виникають такі плачі? Але справа в тому, що в нас тієї основи немає, в нас карго-конституція. Як у тих бідолах-папуасів, яким щоб не вмерли з голоду, з літаків скидали тушонку і вони тоді з глини, гною і дощок ліпили літаки і молились їм, просили їжі. Так і у нас — конституція, конституційне відділення зліплені з глини, гною і дощок і ми думаємо що та ліпнина нам дасть все. В нас же того «договору» не було ніколи — ні тоді ні зараз. В нас не було і немає зараз в правовому просторі суспільства церков, які можуть про щось з будь ким договорюватись. І тут в деякій мірі праві ті, що хочуть заперечити «гонєнія». Які можуть бути зараз «гонєнія», коли «гонєнія» були зразу, після Конституції, коли прийняли той, як називають «радянсько-російсько-український», релігійний закон? Під лозунгом «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви», ми впустили в резервацію світські закони і світську науку, т.з. «українське релігієзнавство». Чому тоді плачів не було? Адже ті закони знищували і знищують структуру церкви і сьогоднішні «першочитані» і реалізовані проекти і наукові «експертизи» продовжують те нищення. І от справа в тому, що ні влада, ні віруючі, ні церкви те відділення не розуміють і не знають що з ним робити і поводяться з ним як мавпа з окулярами у відомій байці відомого байкаря. Звернемо увагу, що в тих «плачах» УПЦ ніколи не закликала дотримуватись Конституції, ніколи самостійно і реально Конституцію не використовувала для свого захисту. Тільки «прохання» до держави поважати корисну церкву, полюбити корисну церкву, законами щось дорегулювати всередині церкви. Потім – ніколи жодна інша українська християнська церква чи інші релігійні організації не пробувала щось хоч заїкнутись на конституційний захист УПЦ. Адже той закон і ті «проекти» стосуються всіх церков, всього християнства, всіх релігійних організацій. Тобто — та Конституція і те відділення нікому не потрібні і церкви з державою сумісними діями нейтралізують їх, ліплять папуаський «суспільний договір», в якому церкви будуть любимими і корисними інституціями і будуть надавати «духовне» здоров'я населенню Тут треба визнати, що виходить на те, що конституційне відділення держави від релігій і православ'я несумісні, конституційне відділення і православна «симфонія» несумісні. Але в нашому випадку необхідно додатково визнати і те, що і православна симфонія з її «користю» стає неможливою. Симфонія можлива тільки тоді, коли одна церква. У випадку кількох церков на задній план відступає все — конституційне відділення, канони, симфонія, гіпотетична «духовна» користь… Все поглинає ворожнеча і боротьба церков між собою. І, відповідно, «суспільним договором» держави і всіх церков стає збереження шляхом нейтралізації Конституції того середовища безгосподарного культового майна, яким вчора, сьогодні і в майбутньому маніпулюють і будуть маніпулювати всі гравці і учасники того «договору». Це як вічний двигун – і до тих речей, які можна дивитись вічно, типу вогонь горить, вода біжить – можна добавити ще одну – дивитись як церкви ділять культове майно. Адже ніколи, після чергового переділу, ні церкви, ні парафії не стають повноцінними власниками майна. Вони по українському закону тільки власники тимчасові, до чергового переділу. До того часу, коли знову виникне в православному середовищі чергове збурення, чергова хвиля переділу майна і християни знову почнуть квасити один одному носи і ділити храми. Це, мабуть, також додатково починають розуміти всі ті міжнародні партнери і, разом з усіма європами, мабуть будуть опускати цивілізаційну планку для нас.

І от якщо все ж таки говорити про побудови цих відносин, треба якби зробити реверс в 1991 рік і почати процес прийняття конституції. Тобто, чесно визнати те, що в нас поки що конституції немає, не існує «суспільного договору», немає ст.35, де задеклароване те відділення держави від церкви. Ті конституційна ніч, сльози радості, обійми, поцілунки, фотографування – то така собі маленька вистава, яка мала в основному значення тільки для її акторів…До речі — цим визнанням також можна виправдати законодавців, депутатів менших калібрів, укрчиновників які, фактично по тексту Конституції, тими проектами, першочитаними і не читаними, діями і рішеннями здійснюють антиконституційні вчинки, є злочинцями. Але як можна визнати якісь дії антиконституційними при відсутній конституції?

Розумінням відсутності ст.35 ми можемо почати чистку тих «авгієвих конюшень», які утворились за всі ті роки, коли церкви прямо і реально нею не користувались. За її «відсутності» всі такі речі, як релігійний закон, реєстрації, «експертизи», рішення Головатого і К° в Конституційному суді, м'яко кажучи, право на існування не мають. Особливо те рішення Конституційного суду. Воно, як колись казали, «нєсмиваємоє пятно», оскільки не існує механізмів його відміни.

І, очевидно, ту статтю необхідно починати приймати поетапно, закладати «суспільну угоду» шляхом укладання з кожною церквою окремої конституційної угоди. Мені здається що найлегше почати з УГКЦ і запропонувати їй угоду наступного змісту. Але зазначимо, що напередодні прийняття угоди, УГКЦ, а потім і кожна церква, повинна вирішити всі свої майнові суперечки, якщо такі є, з державою і іншими церквами. По закінченню суперечок кожна церква має підтвердити, що в неї відсутні майнові претензії до УГКЦ. Швидкість цього початку, швидкість самого процесу залежить від кількості цих суперечок, від швидкості і якості їх вирішення і може бути, що демонстраційний початок укладання буде найбільш вдалим якщо застосувати його до РКЦ.

І далі по змісту.

Першим пунктом має бути проголошено, що УГКЦ в своїй діяльності і в своєму існуванні використовує винятково тільки власне канонічне право. Що означає:

– в першу чергу, що майно всіх структур є майном всієї Церкви (так, як описано в канонічному праві УГКЦ);

– від дати підписання угоди у відносинах держави і УГКЦ не використовується Закон України «Про свободі совісті і релігійні організації»;(зазначимо, що в угоді треба якось зберегти те положення закону, яке встановлює завданням закону «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви»; це положення актуальне і сьогодні оскільки держава не повернула все майно Церкві і угоду можна доповнити переліком майна, по передачі якого згоди ще немає);

– УГКЦ визнається юридичною особою публічного права, тобто юридичною особою яка утворена поза межами цивільного права;

– також юридичними особами публічного права визнаються ті структури Церкви, які забажає сама Церква; при цьому реєстрація всіх таких структур проводиться по повідомному принципу (такий принцип описаний в профспілковому законі);

– на УГКЦ і її підрозділи Податковий кодекс поширюється тільки в частині оподаткування підприємницької діяльності структур Церкви (якщо така є) і на оподаткування доходів фізичних осіб, які працюють в структурах Церкви по трудових договорах.

Цього може бути достатньо в тексті конституційної угоди. Можна ще добавити другий пункт і в ньому зазначити

– держава вчиняє любі дії по відношенню до Церкви тільки після погодження з Церквою.

Окремо зазначимо, що для РКЦ і УГКЦ таку угоду найлегше укласти також через те, що в них майже не існують складнощі, що виникають при розмежуванні світського(державного) і канонічного права. Їх канони самодостатні і використовують свою власну формулу для визначення співвідношення канонічного права і державного. Якщо в релігійному законі для цього використовується формула держава «бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству», то в канонах РКЦ і УГКЦ зазначено, що у випадку протиріч канонів і діючого законодавства, перевага надається канонам. На противагу вищезазначеній самодостатності, в канонічних статутах інших церков містяться посилання а то й прямі цитати з державного права. В принципі, якщо брати до уваги визначення автономії релігійної організації і якщо релігійна організація забажає свою внутрішню діяльність регулювати державним законодавством, то це держава повинна якось врахувати. Проблема тільки в тому, що законодавчі акти призначені для регулювання конкретних, визначених тим же законодавством, відносин і іноді виходить так, що релігійна організація бажає використовувати нормативні акти для відносин, яких в релігійній організації не існує.