Нас було троє. В перші дні ми пішли разом до військомату та вступили до лав Ірпінської тероборони. Так втрьох ми і пройшли всю війну. А після війни відправились охороняти північний кордон. І хоча в Україні вже настали спокійні мирні часи, по болотах та лісах північного кордону все ще шастали заблукавші та кинуті напризволяще ДРГ.
Нас було троє до минулого літа. Минулого літа я втратив своїх побратимів…
Івана викликала жінка із Польщі, сказала, приїзжай бо треба плитку класти. Вона так звонила йому не перший рік, але він на те фиркав. Казав, я кордон захщаю, а плитку ти сама клади. Та минулого літа вона повідомила його що вагітна і Івану терміново прийшлось виїзжати до Польщі, щоб і плитку покласти і в бетон когось залити. Хоча думається мені, то його жінка те вже вигадала, щоб хоч якось чоловіка повернути.
А Микола покинув мене в серпні. В той час кордони України вже були відкриті і всі айтішники виїхали з країни. По вулицям ходили воєнізовані патрулі і вручали всім повістки на айті-курси. Отримав поівстку і син Миколи, не допомогла навіть справка, що він дебіл. Все одно хотіли мобілізувати на Реакт. Але Микола особисто явився до центру комплектації і сказав «забирайте мене замість сина, я всю війну пройшов, мені вже нічого втрачати. А син молодий, хай ще життя побачить». Зараз Микола пише іноді із офісу, скидує смішні стікери та розкаує як складно знайти хороший барбершоп в центрі з вільною парковкою.
А я залишився сам у своїй сторожці. Раніше тут був блокпост, але дорога вже багато років як заросла. Ніяких боєприпасів мені не привозять. Та і їжу я тут добуваю сам. Збираю гриби, ягоди, полюю на білок та на качок… В підвалі сторожки в мене багато власної консервації, так що я повністю автономний. Може і командування про мене забуло… Ну звісно, їм Україну треба відновлювати, не до мене вже.
Ось я вже думав, що так і безславно помру тут в фінальній битві із диким кабаном. Щож, я думаю, для Вальгали то все одно зарахується. Але вчора дивлюсь в бінокль і бачу… Ідуть… Четверо. В рваних вицвівших лахах, в яких я розпізнаю російську уніформу. Чмоню пам'ятаєте? А це ніби того чмоню в сєпаратор закинули і ще п'ять разів прокрутили. І от ці укачані тварі бредуть, озираються.
Були б поруч побратими, ми б їх зразу і поклали. Як і робили це неоднократно. Але я ж сам… Тому і вийшов до них без зброї. Ми, тероборнці, ще не втратили навички маскування під цивільних.
«Дедушка, как хорошо, что мы вас встретили! А до Масквы далеко?» — питають.
«Ой далеко, внучки» — кажу я. — «Ой, да чо ж вы такие худые и измождённые. Что случилось?» — питаю я і посміхаюсь кріз вуса.
«Нам был приказ… А теперь нет приказа. Вот идём в Москву. Узнать где пропал наш приказ и что нам теперь делать» — відповідають вони.
Запрошую їх до себе. Обіцяю погодувати. Тут недалеко, кажу.
«Только дед, без шуток, если будешь мутить — на месте пристрелим. Мы парни нервные.»
І один дійсно підняв старий калашников і демонстративно направив на мене. Щож, пішли. Заходимо до дерев'яної сторожки. Сідають за стіл.
«Сейчас вами нашего русского борща насиплю» — кажу я.
Поїли і водку питають. Кажу ось в мене власний самогон. Дістаю бутля, ставлю на стіл, розливаю по рюмкам. Питають, чого це в бутлі мухмомор плаває. Відповідаю, що то наш дрєвній ісконно рускій рєцепт. Першого одразу те поплавило. Упав на підлогу корчиться, хреститься, про радіоактивний пєпєл щось шепоче. Інші схопились, наставили на мене автомата. Намгаюсь їх заспокоїти, кажу, що дуже міцна водка. Хочете спробую. І на їх очах наливаю із бутля собі і випиваю мухоморної настоянки. Пацани трохи заспокоїлись, але пити зі мною більше не стали.
Вони роздивляються мою хижу, і питають: «а ти дєдушка не хахол часом? А то акцент у тебя какой-то хохляцкий». Кажу: «мать была хахлушкой, батя был хахлом, но сам я русскій» — пояснюю їм складну схему. Вони кивають із розумінням. Цікавляться моїми мисливськими трофеями.
«Кстаті, а унітаз свой я вам нє показивал?» — питаю я.
«Ха, нашел чем удівіть! Дєдушка, ми тєх унітазов в Бучє столько насмотрєлись!»
«Не, такого ви нє відєлі», кажу, «он вакумний, вообще без води работаєт».
«Ого!» — здивувались вони, «в моём селе отродясь воды не было. Надо было такой присылать. Что ж я раньше о нём не знал. Ану покажи.» Заходить, розглядає, із цікавістю дивиться під обідок. Інженер, напевно.А Кажу йому щоб подивився на сам злив, там взагалі космічні технології. Ну він як засунув туди свою пику, а я на кнопку зливу натиснув і на максимум засасування включив. Так його тим вакумом і попердолило. А його товариша, що поруч стояв, я штовхнув ліктем і вибив із рук автомат.
Ті двоє почали тікати. Я схопив свою тактичну банку огірків і джбурнув у найближчого. Старі меми завжди б'ють наповал — подумав я. Але залишався останній, самий бурят із них всіх. І той вибіг із хати і побіг кудись навпростець. Я вистрелив декілька разів — та все мимо, думав уже не побачу його. Так тут звідкись з над дому вилітає мій байрактар. Його я місяць як не бачив. Як полетів залишки перельотних Орланів кошмарити, то я думав, що так він і не вернеться. А він напевно згадав свою бойову молодість і полетів над бурятом кружляти. То зліва бомбу скине, то справа, грається, в пастку заманює. Загнав у саму глиб болота — там його і закопав. Байрактарчик знов потім кудись полетів. Що поробиш, вільна птаха.
От так до мене і зайшла іще одна російська ДРГ. І зовсім трохи вони до своєї цілі не дійшли. Бо якщо придивитись от там за сосною, видніється зруйнована Спаська башня, а за нею — стіни Кремля. Під мухоморами, я все ще іноді чую бій курантів. Бачу як по згарищу червоної площі все ще ходять привиди парадів та іноземні туристи. А поруч на лужку валяються плісняві камені розбомбленого мавзолєю…
