У вас є одяг, який ви щорічно, а інколи в по декілька разів на сезон вдягаєте на похорони, які проходять влітку?
А взимку?
А восени?
А навесні?
Може в вас немає. А в мене є.
В мене є одяг, в якому я щорічно, не залежно від пори року, хороню своїх друзів.
Так, він різний, і залежить від пори року.
Але з 2017 року, я вже його майже не змінюю. І більше нікуди і ніколи не ношу.
Нікуди і ніколи.
Він висить в шафі, як щось не органічне та незрозуміле. Як те, що неможна викинути, але і неможливо носити. Як те, що колись ще знадобиться- це ти точно знаєш. Але те, на що ти не хочеш і не можешь дивитись. Бо це ненормально хоронити друзів.
Друзів твого віку, чи старше, чи молодше. Друзів, яких забирає війна.
Так, су@а війна, забрала не один десяток життів моїх близьких друзів та хороших знайомих.
Одних на полі бою. Інших, які все пропускали через себе- по хворобі.
Але це вже повноцінний цвинтар. Окремий, повноцінний цвинтар, який розкиданий майже по всій Україні.
Сказать, що це боляче- це нічого не сказати.
Так, я розумію, що це не останній похорон когось з моїх друзів.
Не перший І не останній. Але, меньш болісно від кожної смерті не стає. Звикнути до цього неможливо.
Прийняти це — просто немає сил. Але жити з цим приходиться. Як би боляче це не було.
Ми не поговорили нормально під час останньої зустрічі. Диана Петреня тягнула мене в офіс, бо потрібно було починати проект.
Як би ми з нею знали, що це остання зустріч.
Як би.
Прощання з Гліб Бабіч завтра о 13.00 в Михайлівському Золотоверховому соборі.
І я знаю, що зустріну там безліч друзів та знайомих.
Я знаю, що там будуть всі свої. І я знаю, як ми один від одного будемо ховати своі сльози.
Я хочу тебе запам'ятати таким усміхненим як на останньому фото.
Як би.
Але
Нічого вже не повернеш.
І дай, Боже, сил пережити завтрашній день.
