Початок війни це туман. Зараз важко згадати, що було в тому тумані. Порятунок близьких, власний біль після операції, втрата рідних. Постійна переписка з тими, хто був в окупації. 
Потім безкінечні звістки про те, що хтось загинув. Бо Буча, місце де я народилась, росла, отримувала освіту, було зґвалтовано, побито, знищено. 
Потім рік болю. Безкінечного нестерпного болю. Поховання побратимів, лікування поранених, допомога, допомога, допомога. 
Беземоційна видача мішків для трупів. 
Ще складніше було відмовляти в допомозі, бо ресурс не безкінечний. 
Грошовий, особистий, емоційний, часовий. 
Потім, я навчилась крізь сон,  з поставленим на беззвучний режим телефоном, розуміти коли треба прокидатись, коли ні. По інтенсивності вібровизовів. 
Більше року боротьби. 
Сьогодні я всіма силами намагалась згадати тогорічну Пасху. Я не згадала. 
Вкрадений час, вкрадені радощі житті, вкрадене дитинство у власних дітей. Бо мама по телевізору, то є частіше ніж вдома. 
Суспільство , яке ще взимку не знало, чи доживе до весни. 
Ми всі виснажені. 
Ми всі спустошені. 
Ми всі живемо на грані. 
Хтось більше, хтось меньше. У кожного свій ресурс. 
Але, сьогоднішнє свято, так, я стала релігійною, бо на війні майже немає невіруючих, дає нам всім віру в те, що все має закінчитися. 
І нам повернуть життя. 
Так, воно не буде таким як було. 
Так, нас чекає немало викликів. 
Так, ми всі розуміємо, що після Перемоги ми не скажемо : " фух, тепер заживемо". 
Але ми маємо триматися один за одного. 
Триматися за дітей. 
Триматися за мрії 
Триматися за майбутнє. 
Бо не маємо права схибити. 
Бо не маємо права помножити на нуль, саме цінне що віддали захисники України, за нашу неньку. 
Бо маємо бути сильними. 
І переставати задавати собі питання " за що", замінивши його на питання " для чого". 
Тримайте стрій. 
Та вірте. 
В Бога, в ЗСУ, в справедливість. Кому у що подобається. 
Все буде добре. Я дізнавалась.