#багатобукв
Я забула
Я дійсно забула
Пам'ять витирає самі страшні події, які переживає людина у своєму житті. Мабудь, якщо б не було такої опції у свідомості людини, людство б вже вимерло.
Сьогодні неочікувано отримала сповіщення від мами та сестри зі словами: «Дякую за те, що рік тому, ти нас врятувала. Дякуємо за життя».
Перша думка була: " що відбувається?", а потім накрило величезною хвилею спогадів.
8 березня 2022 року. Буча відрізана від частини Ірпіня. В Бучі знаходиться велика кількість кадрових орків, та кадирівців. Вулиця Яблунська вже вкрита тілами вбитих цивільних. І саме з тієї вулиці, в мене стоїть задача вивести рідних.
Рідні сиділи в підвалі, який, колись давно збудував батько. Тоді я ще дуже сміялась над тим бункером. Як би ж я знала…
Світла немає.
Зв'язку також
Бучу бомблять авіацією.
В Гостомелі йдуть серйозні повітряні та наземні бої. Летять гвинтокрили.
Працює безперервно артилерія. І наша і орча.
Машини орки не пропускають. Та й виїхати неможливо, бо по дорозі йдуть запеклі бої.
Дорога до Романівського мосту від Яблуньки — кілометрів 10.
По дорозі до Романівського мосту 3 орчих блок пости, які треба пройти.
Біля Жирафу ( по дорозі) йдуть безперервні бої.
В нас домовленість, що вночі вони йдуть в гараж і від машини заряджають телефони.
Але, зв'язок постійно падає.
Кожні 5 хвилин приходять діаметрально протилежні сповіщення від залучених військових та Alena Pavlova-Fedchenko та Anton Senenko :
" Найближчі 3 години не виходити.
Хай виходять.
Зупини, бо наші почали відповідати.
Хай пробують виходити о 9 ранку.
Ні, о 9 ранку, ні в якому разі не виходити
Об 11 нехай пробують, але ти розумієш, що там орчі блокпости?
Ні, зупини, це нереально, там масово розстрілюють цивільних.
Хай йдуть, там пекло, може зможуть вибратись"
Далі переписка з рідними:
"Виходьте.
Ні, не виходьте.
Будете виходити огорніться в білі простирадла, я не шуткую.
Нічого з собою не брати. Взагалі нічого. Тільки документи.
Ні, собак не брати. Два самоіди по 50 кг- вас розстріляють, як тільки ви з'явитесь на горизонті ( ага, прокляніть мене за це). Просто випустіть собак на вулицю.
Кота також не брати. Ні, не брати. Ви повинні йти з пустими руками. Розсипте йому їжу по всьому другому поверху, залиште багато води. ( ага, також можете проклясти).
По сторонам не дивитись.
На тіла не дивитись, йдіть просто вперед.
Перед блокпостами піднімайте руки догори. Так, саме тому у вас в руках нічого не має бути.
По дорозі у вас 3 орчі блокпости. Ви маєте їх пройти. Так, в білому. Так, без собак, котів, речей, з пустими руками. Так, підіймайте руки. Так, все дуже повільно. Розмовляти російською (ага, ще раз прокляніть).
Далі, була надскладна розмова з братом, яку я певно ніколи йому не забуду.
"-Ти їх вб'єш.
- Їх і так можуть вбити. І скоріш за все вб'ють. А так є шанс вибратись.
- Тоді, саме ти береш відповідальність за їх життя.
І хоча він старше за мене на 12 років, я відповіла :
- Йди в дупу, я беру на себе цю
відповідальність, якщо ти не можеш її зі мною розділити. Вони йдуть".
Далі були 6 години пекла. Я знала, що вони вийшли. Я чекала. Кожна секунда била по моєму мозку кувалдою. Кожну хвилину сердце зупинялось. Я забувала, що треба дихати.
Я обривала телефони Олени та Антона. Ні з ким не було зв'язку.
Години зупинились. Час стояв. Було враження, що я в якомусь в'язкому киселі. Я лежала на ліжку в іншій країні після операції, і просто дивилась на табло годинника, який висів перед моїми очима. Секунда, ще секунда, ще секунда…
Час шов. Ніхто не з'являвся на зв'язку. Мій мозок плавився. Мені здавалось, що все відбувається без мене, не в мене, не зі мною. Це якийсь безкінечний фільм жахів. Це якась бездонна прірва, з якої неможливо вибратись.
Телефон дзвонив кожні 3 секунди. Волонтерський рух жив своїм життям. Я не відповідала. Не могла. Життя зупинилось в одній точці. Точці жаху та кошмару. І величезна відповідальність за життя рідних, яку я взяла на себе особисто, липким киселем огорнув все моє тіло, так, що я не могла, ні рухатись, ні дихати.
"Вони можуть загинути
Вони вже загинули
Я винна в їх смерті
Я прийняла не правильне рішення
Я….."
А потім дзвінок Антона: "Дана, твої біля мене, даю слухалку, в них сіли телефони."
Я більше нічого не буду писати щодо тих подій. Напишу лише одне. Я не знаю, хто саме це зробив, але я безмежно вдячна нашим військовим, які перевезли всіх моїх родичів від першого нашого блок посту до Романівського моста під масованими артилеристськими обстрілами.
