Я обіцяла собі не іхати на прощання. Після прощання з Гліб Бабіч, я заріклась ходити на поховання. Пообіцяла собі, що попрощаюсь з усіма після війни. 
Обіцяла, але поїхала. 
Стояла довжелезна черга на прощання. Я тільки хотіла підійти ближче. Стояти на прощання в мене не було ані моральних сил , ані ресурсу.
Але, якимось чином,  люди розступились та пропустили мене прямо до труни. Хтось просто пропустив. Хтось обійняв. Чорні окуляри в похмурей день, сльози застилають очі. 
І я підійшла попрощатись. Попрощалась. Підійшла обійняла Аліну. І повернулась ще раз до Діми. Бо мені здавалось, що то якась незрозуміла  історія, і Дмитро просто спить. 
Хоча всіх просили прощатись швидше, я вдячна всім, хто не чіпав мене. 
Певно, мені було треба побути довше поряд з ним. 
Я пішла. По дорозі обіймалась з людьми, з якими я не бачилась достатньо тривалий час. З кимось місяць, з кимось три місяці, з кимось пів року. Ми обіймались і мовчали. Чорні окуляри не завжди рятують. Плечі здригаються від ридання. 
Певно моя дорога від місяця прощання зайняла дуже тривалий час. Бо обійми, мовчання, ридання в підставлене плече. 
Слова: 
-спустошення
- я нічого не відчуваю 
- я не можу плакати
- я не підійду прощатись 
- я не можу, я тут постою
- як жити далі
- нас стає все меньше 
- йдуть кращі 
- я більше не можу 
Я бачила спустошені погляди волонтерів, який я знаю з 2014 року. 
Я бачила спустошені очі військових, яких я давно знаю. 
Я бачила, близьких мені людей, які сиділи в машинах, та не виходили. Не могли. У кожного свій ресурс, та свій поріг болю. 
Я бачила вимучених роком війни сильних людей. 
Я бачила безвихідь в їх очах. 
Я бачила людей, які навіть за повітря триматись вже не можуть.
І я не знаю, що мене спустошило сьогодні більше. 
Прощання з Дмитром. Чи скляний погляд Аліни. Чи безвихідь в очах людей, з якими я починала з 2014 року. Чи військових, які стояли напроти місця прощання, курили, та підставляли плече, бо … чорні окуляри не допомагають. 
Де брати сили? 
Де брати віру? 
Де брати ресурс? 
Я не знаю відповіді на ці питання. 
Я посплю і може завтра, я знову почну працювати. 
А сьогодні мені хочеться просто підняти голову догори та кричати: " Давайте вже ваш довбаний астероїд! Такого не має бути на землі"