Дана Яровая: Один день з життя українця

Від початку тривоги до вибухів менше, ніж 40 секунд.

Ти сидиш на нараді і чуєш, як коридорами біжать люди. З верхніх поверхів на нижні, а потім в бомбосховище.

Гримить ППО
Здригаються стіни

Чи страшно? Так. За двійню в садочку, за старшого вдома.

Чомусь твої рухи в пошуках телефона в сумці стають дуже повільними на фоні шуму в коридорі.

В двері заглядає хтось з співробітників: «швидко, спускайтесь в бомбосховище»

«Я фаталістка» — не встигаю я сказати, як людина зникає.

Чомусь так довго йдуть в слухалці гудки, чомусь в дитячому садку не беруть слухалку.

ППО гримить все сильніше. На тебе дивно дивляться колеги: «може спустимось?»

«Я ні, мені ще старшому зателефонувати і в дитячому садку не беруть слухалку»

Це я говорю в голос чи подумки, я не памʼятаю.

Так довго я ніколи не дозвонювалась старшому. Не бере.

Серце гримить у грудях, чи то відлуння ППО ти не розумієш.

Рухи якісь повільні, телефон не набирає номер з першого разу, за стінами гримить.

А потім. А потім тебе накриває тиша. З головою. Ніби в кінотеатрі в один момент вимкнули звук, і ти далі дивишся фільм в тиші. Ти не розумієш, що відбувається. Хтось починає шарудіти паперами і ти, як прокинулась, і з подивом дивишся на двох колег, які лишились з тобою на всьому поверсі.

Тиша. Така приголомшлива тиша.

Лише чуєш, як калатається серце. І думки одна за одною, де діти, що з ними, чи встигли спуститись в бомбосховище. Їхати додому? Все стоїть. Чекати, коли передзвонять?

Ти перевіряєш телефон, звʼязку немає.
«Продовжимо нараду?» — як зі сну тебе повертає до тями голос одного зі співробітників.

Звісно продовжуємо.

Ми щось обговорюємо, сперечаємось, а думки тільки про одне, що з дітьми? Де вони? Чи все добре з ними?

Звʼязку немає. Сердце стало, але ти намагаєшся сконцентруватись. Чекати, тільки чекати, більше ти нічого зробити не можеш. І в цю саму хвилину тебе розриває лють і розпач одночасно.

І ти намагаєшся зрозуміти що говорять оточуючі.
Дзвінок — старша дитина. Все нормально.

Ковток повітря.

Повідомлення з садочку: діти в бомбосховищі.

Ще один.

Твій розум повертається до життя, ти включаєшся в робочу розмову.

Відбій повітряної тривоги.

Ще один ковток.

Поступово починають повертатися люди, в коридорі стає гучно, як в колективі, де на одному поверсі працює багато людей.

Ти одним оком дивишся в телефон, потрапили в будинок. Думки, скільки людей може бути під завалами.

Відволікаєшся на роботу.

- Ну, хоч нараду провели — хтось з колег.

Люди повертаються на місця, починається щоденний робочий процес, але інколи, крадькома, хтось заглядає в телеграм, ховаючи очі. Я також заглядаю. Я розумію, що кожен боїться там побачити кількість жертв.

Десь під вечір видихаєш, загиблих немає.

І як тільки ти видихнула, знову починається тривога.

- Ярова, йди в бомбосховище — хтось з колег починає мене штовхати в сторону сходів

- Але я….

- Знаю, знаю пішли. Балістика знову.

Спускаєшся, і чемно сидиш на стільчику, чекаючи закінчення.

Це банальний день кожної людини вже 2 роки.

Скільки разів кожен з нас поховав себе за ці 2 роки?

Скільки разів пройшов 5 стадій прийняття ?

Скільки разів наші діти були в небезпеці?

Скільки ми зможемо все це переживати?

І чому саме нам та нашим дітям випало це все пережити?