Моя ненавість карбувалась 8 років.
Вона накопичена, профрустрована, з надійно похованою емпатією.
Я так глибоко закопала емпатію, що навіть забула те місце, де я її поховала.
Вона як хороший коньяк, який розлили в правильну дерев'яну бочку майже 9 років тому.
Вистояна, правильна, така як треба. Ідеальна.
Вона викохана, в ній стільки кольорів та запахів, що мені самій іноді стає страшно.
Вона звучить, як вибухи перші по мирному Маріуполю, ще в 2015 року.
Як розстріл табору в Зеленопіллі в 2014.
Як розстріл тіл, яких намагались звідти вивести.
Вона такого червоного коляру, як кров, якою був залитий запоріжський морг після Іловайську.
Вона така ж безжалісна, як розстріл виходу з Дебальцево. Вона така ж потворна, як тіла які нам віддавали після Аеропорта.
Вона страшна, як поневічена дівчина з Бучі, яку зґвалтували, а потім ми організовували їй аборт.
Вона така ж потворна, як частини тіл дітей на вокзалі в Краматорську.
Вона така ж гидотна, липка, та слизька як похорони друзів. Від неї тхне, як в тому Запоріжському морзі, 8 років тому. Я ніколи не забуду той запах.
Вона така ж нещасна, як та мати, що лишилась дитини, чи дитина, яка лишилась матері.
Моя ненависть ідеальна.
І крім смерті нічого не змусить мене забути про неї. Вас не має бути у цьому світі.
Нікого.
Ніколи
Ніде
Амінь
