Більше року повномасштабного вторгнення.
Виснаженні всі.
Військові без ротацій.
Волонтери без вихідних
Кожен з вас, хто відриває від своєї сімʼї кошти, і безперестанно донатить на армію.
Кожен, хто втратив житло, бізнес, кошти.
Кожен, хто втратив близьких та рідних.
Діти, які ростуть під час війни.
Діти, які втратили когось з батьків.
Постійне питання:
За що?
Коли це закінчиться?
Хто з нас доживе до Перемоги, хто ні?
Скільки нас лишиться на території України?
Скільки повернуться з тих, хто поіхав?
Я не знаю відповіді на ці питання.
Так, нас лишиться значно меньше ніж було.
Так, ми кожного дня втрачаємо наших громадян. Наших захисників, цивільних громадян.
Так, це безповоротні болючі втрати.
Так, нам боляче всім.
У кожного свій поріг болю. І мірятись болем немає сенсу.
Але коли виникає питання: «За що? Чому?», може варто замінити його на " Навіщо?"
Незалежність ми отримали в подарунок в 1991 році, навіть не усвідомлюючи що саме ми отримали. Кучма колись писав: " я маю народ, але не маю нації". І він мав рацію.
Може вперше за історію України, ми маємо шанс стати нацією. Це не перша спроба. Спроб було багато, але всі вони закінчувались трагічно для українців.
Певно вперше, з 1991 року, ми усвідомили, що ми не орда, ми европейці. Що ми не народ, ми нація. Що ми не великий концтабор, а вільні люди. Що ми громадянське суспільство, яке має впливати на політичне життя країни.
Що ми є.
Ми будемо.
Ми вистоїмо.
Ми станемо фундаментом країни, в якій нашим дітям новими візерунками вимальовувати майбутнє вільної демократичної країни.
Ми не маємо схибити.
Ми сильні.
Ми вільні.
Ми разом.
Тримайте стрій, як би важко не було.
P.S. Фото давнішнє, коли я була щаслива на відпочинку, а мої діти не знали що таке війна.
