Ще більш прискорюємось. До ПАРАМПАМПІУ лишилось ще мешьше часу.
Читаємо, поширюємо, дякуємо.
#ГероіУкраіни
Ми знайомі з Ним з далекого 2014 року, тому наше спілкування скоріш за все схоже на спілкування двох друзів, які давно не бачились. Ми познайомились в квітні 2014 року, коли я просто нирнула з головою в волонтерство. Це був той час, коли в Київській військовий шпиталь почали масово завозити поранених. Шпиталь приймав по 5 бортів з пораненими в день. Лікарі добами не виходили з операційних. Не спали ні лікарі, ні ми, волонтери. Був перший шок від побаченого та почутого, та гірке усвідомлення, що на нашу землю прийшла та сама страшна, потворна, жахлива війна, про яку ми тільки могли читати в книжках. В Нього свій фронт, але цей фронт дуже важливий- це медичний фронт. В Нього своя війна- війна за життя кожного пораненого, який потрапляє на операційний стіл. І ці війни Він виграє, ведучі свій бій зі смертю.
Знайомтесь, Олександр Бугай, полковник медичної служби, начальник клініки невідкладної медичної допомоги, інтенсивної терапії, анестезіології, реанімації та детоксикації Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь».
- Олександре, ми познайомились в далекому 2014 році, саме в Київському військовому шпиталі. Я пам'ятаю ті страшні часи, коли за 2 доби було 5 бортів, і хірурги, травматологи, анестезіологи та весь інший медичний персонал не виходив з операційних по декілька діб. Я пам'ятаю навіть головного лікаря відділення травматології, який виходив на 5 хвилин з операційною, йому дівчата тримали сигарету, а він мені надиктовував, що потрібно привезти, бо навіть скальпелі одноразові стерильні закінчувались.
- Спочатку, так, було дуже важко. Все це правда, про що ви, Дано, згадуєте. Наш шпиталь на той час вже мав досвід роботи з вогнепальними пораненнями, який ми отримали ще під час Революції Гідності. В ті часи, які ви згадали, ми дійсно дуже загартувались. Наші хірурги, травматологи, і медичний персонал добре знали як працювати саме з такими пораненнями, тому основна маса поранених потрапляла саме в наш шпиталь. Окрім того, багато хто з медичного персоналу були відправленні в польові мобільні шпиталі на підсилення, де вони надавали фахову допомогу, а потім цих поранених вже евакуювали в наш шпиталь.
- Так, я дуже добре пам'ятаю саме польові мобільні шпиталі, 61-й та 59-й, в обладнанні яких я також приймала участь, і які тоді відігравали величезне значення в сортуванні поранених, наданні першої допомоги, та етапах евакуацій. Але ще були лікарні переднього краю, і тоді ми дуже складно вибудовували систему переміщення цивільних лікарів в військові шпиталі. Але тоді, з Вербою Андрієм В'ячеславовичем ( начальником медичні служби в МО) ми таки вирішили це питання.
- Ваші напрацювання працюють і зараз. Бачите, зараз всі лікарні працюють з пораненими і цивільні і військові. Багато лікарів з 4 ланки медичної системи, вузькоспеціалізовані спеціалісти, проїжджають на консультації в наш шпиталь, ми їздимо до них. Така собі передача напрацювань по пораненим. Саме з моменту повномасштабного вторгнення дуже велику кількість цивільних лікарів мобілізували. В нашому шпиталі ми навіть організували спеціальні курси перепідготовки, та підготовки роботи саме в вогнепальними пораненнями, та мінно-вибуховими пораненнями. Раніше дуже багато було помилок зі сторони цивільної медицини. Зараз таких практично немає. Це покращує якість надання допомоги.
- Тобто можна сказати, що ті напрацювання, які ми зробили в 2014-2015 роках, вони і зараз працюють. Так?
- Так. Вони зараз дуже чудово працюють. І дуже багато є лікарів за кордоном, які хотіли приїхати до нас, допомагати. Але зараз у нас настільки великий досвід, що ми можемо вже самі консультувати. На сьогодні ми вже витягуємо таких важко поранених, у яких в 2014-му не було б шансів вижити. А зараз ми їх відновлюємо.
- Ви знаєте, я співпрацюю і з МОЗ по питанням відправлення за кордон поранених. Так от багато хлопців, які виїжджали за кордон на лікування не задоволені, багато з них повертається назад.
– Так, ми намагаємось боротися до кінця за кожного пораненого. У нас також є протоколи, але у нас вони більш людяні, більш лояльні. Якщо є можливість залишити кінцівку, навіть якщо вона буде неповністю функціональною, але своя, це набагато краще, ніж протезування.
- Які самі складні роки були для вас за ці 9 років війни?
- Якраз, це той 2014-й, про який ви згадали, поки не налагодила організація надання медичної допомоги, етапності — дуже важко було. А зараз все працює, як хороший, добре відлагоджений годинниковий механізм. Дано, ви ж не гірше за мене знаєте етапності надання допомоги.
- Я то знаю, читачі на знають- сміюсь я- розповідайте.
- Перший етап це домедична допомога, собі або товаришу по бою, далі евакуація з поля боя, перша медична допомога в опорній лікарні, сортування поранених, евакуація в спеціалізований медичний заклад, потім, якщо необхідна реабілітація.
- Коли ви включились в надання медичної допомоги саме з початком повномасштабного вторгнення?
- З перших годин війни. До нас привозили абсолютно всіх поранених з під Києва, з інших напрямків. Ми по суті виконували функціонал і опорної лікарні, і займалися сортуванням поранених і проводили складні операції. Тоді прямо з поля бою забирали одразу в операційну. Було дуже важко та складно. Ми перші два місяці всім медичним складом жили в шпиталю. Зараз трохи легше, нам дають хоча б пару вихідних в місяць. Хоча я й досі живу в шпиталі. Тобто ми тоді здійснювали всі етапи надання медичної допомоги в одному місці.
- Яка операція Вам запам'яталась найбільше? Що це була за операція?
- Це було важке поранення черевної порожнини, кісток тазу, з пошкодженням печінки і кішківника. Була масивніша крововтрата. Пацієнту перелили біля 5-ти літрів крові.
- Чекайте, у людини всього 5 літрів крові в організмі….
- Так. Тобто повністю перелили. Зробили операцію, після того ще було декілька операцій, і цей пацієнт вижив. Ще одним з важливих досягнень, яким ми пишаємось, це перехід до операцій за принципом"damage control". Це коли пораненому потрібно зробити операцію тривалістю 10-12 годин тривають, але якщо ми ії проведемо, він не витримає. Тому ми оцінюємо стан пораненого і якщо йому в повному об'ємі операцію не можна зробити, ми застосовуємо цей принцип. Ми робимо певний етап операції, потім стабілізуємо пацієнта, а потім продовжуємо цикл операцій. Цей принцип врятував не одне життя важкопораненим військовим.
- Завантаження шпиталю велике?
- Завантаження велике і, нажаль в зв'язку з тим, що ми й досі не можемо добитися щоб домедичну допомогу надавали кваліфіковано, ми маємо багато ускладнень. Дано, ну ви ж знаєте про "турникетний синдром".
- Я знаю, Олександр- знову сміюсь я- читачі не знають. Давайте пояснимо, це коли турнікет накладається чи неправильно, чи на довгу тривалість часу, в результаті чого втрачається кінцівка. Хотіла б ще підкреслити, що саме за стандартами НАТО 80% виживання пораненого це правильне надання домедичної допомоги.
- Саме так. От чому ви пішли з Міністерства оборони в 2016-му році? Ви ж тоді всі ці стандарти й впроваджували.
- Зробила роботу й пішла- знову сміюсь- краще скажіть мені, яка для вас мотивація кожного дня попри втому вставати і робити свою справу?
- Я скажу так, коли я бачу як по території шпиталю гуляє поранений, який в мене помирав на операційному столі, а ще коли я бачу коло нього його сім'ю- мені більше ніякої мотивації не потрібно.
- Що для Вас буде Перемогою?
- Перемога, це повернення України в адміністративні кордони 1991 року. Про росію говорити поганого не хочеться, але….
- Ну чому ж не хочеться, мені хочеться- сміюсь я.
- Дана, я ж лікар, для мене життя то священна річ – посміхається Олександр.
- Добре, з Перемогою розібрались. Що Ви будете робити після Перемоги? Яке перше бажання?
- Перше бажання – добре виспатись. А потім, по мірі можливостей, повертати до нормального життя наших поранених.
- Ви все одно лишитесь в своїй професії?
- Анестезіологія це моє. Я спочатку думав, що я буду хірургом, а потім подумав і зрозумів, що для мене краще бути анестезіологом, бо це спеціальність на стику багатьох спеціальностей.
- Я б сказала, Олександре, що ви якісь помісники між людьми і Богом на землі.
- Може й так- посміхається Олександр – Але коли повертаєш людину з клінічної смерті, то інколи такі думки приходять. Саме після випадків повернення після клінічної смерті, я аналізував, якби на моєму місці був інший лікар, щоб він зробив, бо там час йде на мікросекунди, і кожного разу я приходив до думки, що саме я мав бути в тому місці і в той час.
Нагороди:
Заслужений лікар України
Кавалер Ордену Данила Галицького
