#людивійни
Вона.
Вона дуже гарна молода жінка. Модельної зовнішньості. Дуже природня, вишукана та натуральна. Вона висока, струнка. Навіть я, як жінка, відчувала естетичну насолоду, коли її раніше бачила.
Але так сталося, що прийшла війна. Її чоловік та брат пішли відразу на війну. Вона — працювати та допомагати армії. Вже 98 діб війни її чоловік воює на самих тяжких напрямках. 98 діб війни вона живе від дзвінка до дзвінка. Скільки я з нею говорила по телефону- її голос був спокійний, виважений та незламний.
Її брат в полоні. Єдине, що вона знає, що він живий. Більше нічого. З моменту, коли він потрапив у полон, я жодного разу не чула він неї навіть натяку на слабкість і зневіру.
Вона продовжує працювати, ходити на зустрічі з родичами полонених, допомагати армії.
Якось я її побачила.
Таку ж гарну, таку ж природню, таку ж причепурену жіночку, якою я її і знала.
На моє питання: " Як? Як ти так тримаєшся ? Як ти знаходиш час привести себе до ладу, та так виглядати?".
Вона відповіла: " Мені телефонує чоловік, я маю бути красивою для нього. А може ще й зателефонує брат, я повинна бути також готова".
І це не про " нафарбуватися для чоловіка". Це про залізобетонний тил, та жіноче родинне домашнє вогнище. Та про те, що у будь — якому разі, поки ви воюєте, ваше домашнє родинне вогнище є кому підтримувати. Інколи, за тендітність, вишуканістю, та безмежною жіночністю ховаються сталеві яйця. Вибачте чолові
