#людивійни.
Вважається, що робота на складі на видачі того, на що збирали кошти, закупляли, доставляли, розгружали- то сама проста робота.
Насправді, це не зовсім так.
Кожна людина, яка приходить за військовою амуніцією чи тактичною медициною, приносить свій шматочок горя, замотаний у свою власну торбинку печалі та сліз.
Вона.
Вона зайшла до нас на склад з малою дитиною на руках. Молода дівчина, з ноутбуком на плечі, та дитиною в руках.
Вона була вкрай напружена. Поки Yadviga Yura шукала її берці, я знайшла шоколадку, та дала дитині, щоб хоч якось розрядити обстановку. Дитина шоколадку взяла, Вона навіть не посміхнулась.
Я зрозуміла, що її торбинка горя дуже важка.
— Ви для кого берете? — намагалась зав'язати розмову я.
- Чоловіку та брату — коротка відповідь — з ними третю добу немає зв'язку.
- Там зараз ні з ким немає. Це правда. Така ситуація. А може перекидають — почала заспокоювати я.
Вона вибухнула сльозами, як вулкан, та тримаючи дитину на руках, мовчки вибігла зі складу.
Я побігла за нею.
- Чекайте, я дам ще рукавички тактичні, футболки є суперові, балаклави, аптечки — я здогнала її майже біля машини.
- Та може ім вже й не потрібно- відповіла ридаючи вона, дитина на руках також почала плакати.
- Ні, ви не можете так говорити. Не можете. Знадобиться. Все ще знадобиться. Повертайтесь, я вам все видам.
Вона не повернулась.
Так і стояла біля машини з дитиною, і я тільки бачила, як здригаються від надривного, безвучного плачу її плечі. Дитина плакала голосно, відчуваючи стан матері.
Я винесла все до машини.
Мовчки віддала.
Вона взяла.
Також мовчки.
Сіла в машину, витираючи сльози поїхали. І тільки з вікна було чутно, як голосно плаче її маленький син.
Чоловіче, вийди на зв'язок, будь — ласка.
