Вона маленька тендітна дівчинка в камуфляжі.
 
Дуже мила та привітна, з голубими як небо очима. Вона завтра іде в найгарячішу точку. Поки ми напихуємо їй коробку всім чим можемо, вона постійно контролює телефон. В самій сраці йде бій, її чоловік там, з ним немає зв'язку. Вона мужньо тримається, і намагається не подавати вигляду як їй тяжко
 
Вона жінка. Жінка чоловіка, який також на одному з дуже складних напрямків. Вона зі мною цілий день на складі: пакує, приймає, розсилає, обдзвонює. Періодично, я бачу як вона бігає до телефону, але стійко та без сліз продовжує пакувати та тягати коробки.
 
Він чоловік, який не зізнався нам, що в нього з рукою, але рука зафіксована. Він тягає коробки, вантажить їх однією рукою, і просить нас йому не допомагати. Яку кількість кілограмів на одну руку сьогодні він переносив та відправив, я навіть не уявляю.
 
Він чоловік, далеко за 50, підприємець навіть не середнього рівня. Одночасно він відповідає на дзвінки по роботі, роздає доручення, розмовляє з бухгалтером, поки ми його вдягаємо. Його мобілізували, і він завтра іде на фронт.
 
Він чоловік, думаю під 60, сивочолий з втомленими очима. Він вирвався на 3 дні до Києва, завтра назад. Він шуткує та каже, що все буде добре. Але, якщо подивитися йому в очі, в них просто квінтесенція втоми та виснаження.
 
Він, чоловік за 60. Який волонтерить і вдень і вночі і ще тягне свою основну роботу, з якої постійно донатить армію. Але вже пізно ввечорі він мені каже: Я мобілізуюсь. Бо так треба.
 
Вона дівчинка медик. Приїхала за медициною. Вона могла бути моєю дитиною. Їй 20 років. Зросту в неї ну може 1,55. Вона медик батальйону. Їй дітей народжувати. Я дивлюсь на неї і розумію, що вона зі своїми, дай бог, 45 кілограмами буде тягати поранених.
 
Він чоловік далеко за 60. Він приїхав за взуттям для кума. Його зять та син в одному підрозділі, який не любить фейсбук. Вони військові, приїхали брати все. Бо завтра виїзд.
 
Він, вони, вони — скільки життів та доль ламає війна.
Скільки ще всім нам потрібно сил, щоб перемогти.
Скільки ми ще пролємо сліз за загиблими.
Скільки ми ще будемо жити на межі існування.
Скільки ще наші військові будуть робити речей, які уявляться неможливими.
Люди
Долі
Життя
Біль
Сльози
Ми повинні це пройти, інакше нас просто не буде.